Читати книгу - "Безцінний"

8

На ранок нічого не свідчило про те, що їхній попередній вечір минув у бійках, якщо не зважати на невеликий синець на щоці в Кароля, який Зоф’я замалювала своїм тональним кремом на знак вибачення. Не заперечував, її близькість і знайомий запах означали для нього більше, ніж належна компенсація за авантюру.

О десятій зустрілися на Мерсер-стріт, до тринадцятої крок за кроком уточнювали план з усіма варіантами.

До чотирнадцятої прибрали лофт від слідів своєї присутності.

О п’ятнадцятій залишили багаж у камері схову на 34-й вулиці. Місце виглядало гірше, ніж найбільші кримінальні притони з американських фільмів. Якби на стіні висів офіційний прейскурант із такими пунктами, як «Білоруски, викрадені для торгівлі», «Самогубці, обвішані вибухівкою» чи «Мет в упаковках по п’ятдесят фунтів» — ніхто з клієнтів цієї нори на шостому поверсі старої і смердючої нью-йоркської кам’яниці не звернув би на це уваги. О шістнадцятій Кароль і Ліза «повернулися додому», сердечно вітаючись із Домінґо Чавесом, який саме заступив на службу.

О сімнадцятій перед колоніальним будинком на Серпентин зупинилося таксі, з якого вийшла Лоренц з пляшкою вина в руці.

О вісімнадцятій стало вже настільки темно, що засвітилися ліхтарі.

О вісімнадцятій сорок п’ять Ґмітрук закінчив розставляти автомобілі у заздалегідь визначених місцях.

О дев’ятнадцятій п’ятнадцять перед будинком знову зупинилося таксі. Ґмітрук вийшов з пляшкою «Джека Деніелса» і пакетом, повним китайської їжі. Не маючи про це уявлення, скупився в тому самому барі, що й Бознанський кілька днів тому. Щось було в незвичній бридкості цієї забігайлівки, що приваблювало прибульців зі Східної Європи.

О дев’ятнадцятій вісімнадцять Ґмітрук вилив у раковину майже три чверті літра кукурудзяного чайочку. Так, про всяк випадок.

О двадцятій увімкнули телевізор і запалили світло внизу, вдаючи вечірку. Самі сиділи в затемненій спальні нагорі й чекали.

О двадцятій двадцять чотири Ліза Тольґфорс повторила:

— Тут немає часу на сюсюкання. Цьом, цьом, я тебе кохаю, мій ти любчику. Чіткий вхід, чіткий вихід. Якнайкоротше, якнайшвидше.

О двадцять другій п’ятнадцять Кароль сказав, що якби це був гангстерський фільм, то зараз гаяли б час розмовою про те, на що витратять сто мільйонів, які одержать за Рафаеля. Присвятили чверть години цій розвазі.

Ліза сказала, що могла б зрештою купити щось пристойне на аукціоні. Не була певна, чи така форма набуття у власність творів мистецтва давала б їй задоволення, але спробувати варто. Потім уїдливо додала, що могла б докупити в Польщі другого Моне, і цього разу, якби він знову зник, їм легше було б примиритися з утратою.

Лоренц без вагань сказала їм, що за свої двадцять п’ять мільйонів створила б фонд для віднайдення і повернення польської спадщини. На що Кароль закотив очі, а вона тут-таки додала, що це завжди було її мрією. І що може, якби колись він подивився на мистецтво не як на засіб спекуляції, надурювання людей і заробляння грошей, а як на втілення внутрішньої краси, яку носить у собі кожен, і якби пішов подивитися на дітлахів у музеях, яким ця краса вказує нові шляхи, — може, тоді змінив би свої погляди. Після цього розсмішила всіх, сказавши на завершення, що хотіла б, аби на кожному віднайденому таким чином творі мистецтва була латунна табличка, яка інформувала б, що він перебуває в музеї завдяки фонду докторки Зоф’ї Лоренц.

Анатоль Ґмітрук був не вельми красномовним. Не міг, а може, не хотів здивувати дотепним анекдотом, нудно базікав, що не знає, та врешті признався, що призначив би гроші на певну мету в медицині, і попросив, щоб не допитувалися, бо це особиста справа. І вибачився, що він такий нудний. Кароль ще пожартував, що, мабуть, залишив би собі щось на тачку, але Ґмітрук лише дуже серйозно і дуже приязно відповів, що необов’язково.

— Уважно послухайте, бо я продумав це в деталях. — Кароль нахилився в їхній бік. — Моя частка — це двадцять п’ять мільйонів, так? Ділю це на двадцять п’ять окремих мільйонів і все роздаю. Вибираю двадцять п’ять осіб, або родин, або пар. Знайомих, друзів, родину, кожному щось треба. Даю не особисто, а анонімно, через фонд, не хочу, щоб мене всі зненавиділи за подарунок, за який не можна віддячити. Висуваю лише одну умову: кожен, хто приймає мільйон, мусить підписати зобов’язання, що через десять років стисло напише, що він зробив з цим мільйоном і яким чином ці гроші змінили його життя.

— Навіщо це тобі? — Зоф’я була щиро здивована цим рішенням. Подумала, що їй бракувало цього позитивного божевілля. Двадцять п’ять мільйонів у розпорядженні — і єдине, що вигадав, це як їх із фантазією роздати. Прошу, це Кароль Бознанський. Арт-дилер, цинік і кровопивець із золотим серцем, сільський господар, який із «Аудемарсом» на руці збирає курячі яйця.

— Через десять років у мене є двадцять п’ять просто-таки неймовірних листів, правдивих людських історій, я укладаю з них книжку, яка виходить в усьому світі, стає міжнародним бестселером, а я заробляю стільки, що маю ці двадцять п’ять лямів щороку з самих лише дивідендів. Непогано, хіба ні?

— Блазень, — коротко прокоментувала Лоренц.

О двадцять третій тридцять околиця вляглася спати. У будинках погасло світло, останні перехожі зі своїми собаками розійшлися по домівках, стомлені роботою нью-йоркські менеджери заглушили дизельні двигуни своїх кросоверів на під’їздах до будинків. В іншому районі, мабуть, іще було б видно блакитне телевізійне мерехтіння й метушливі постаті біля кухонних плит. Тут ділянки були надто великі, і навіть якщо в сусідніх будинках точилося життя, вони про це не знали. Бачили тільки безлюдну і темну резиденцію Ричмонда. Більше було видно на тепловізії. Запрацювали термостати, система дбала про те, щоб температура не опускалася нижче запрограмованих сімнадцяти градусів. Кольорові плями тепла, що розливалися по приміщеннях, були схожі на анімований фільм для рафінованої публіки.

О двадцять третій сорок п’ять розпочали згідно з планом.

Ліза зламала систему, яка керувала будинком Ричмонда. Перевірила картинку з усіх камер, аби пересвідчитися, що нікого немає і в жодній спальні не спить хтось із дітей підприємця (їх у нього було семеро від трьох різних шлюбів). Було порожньо. Увійшла в панель керування опаленням і виставила температуру в спальнях на другому поверсі на тропічні дев’яносто п’ять градусів за Фаренгейтом, тобто тридцять п’ять градусів Цельсія.

— Я не думала, що це взагалі можливо, — сказала Лоренц.

— Максимум, що дозволяє система, — це тридцять дев’ять градусів, — озвалася Ліза. — Тут Америка. Повертаються діди з Флориди й хочуть мати таку саму спеку. Тепер чекаємо.

Опівночі темний, як і завжди, дім Ричмонда на тепловізії мав