Читати книгу - "Останнє полювання"

class="p1">— Це було в 2000 році. Ми, скоріше, з французів, але ельзасці так нас задовбують, шо інколи доводиться перетинати кордон. Ми опинилися в затишному закутку лісу неподалік від Фрайбурґа. Але це було в Ґаєрсберґів.

— Як ви могли там вижити? — заперечив Ньєман. — Адже на їхній території немає ніякої інфраструктури.

Йозеф усміхнувся — радше вдавано, ніж природно.

— Так усі думають, але це неправда. Там повсюди мисливські павільйони, обладнані водогоном і електрикою. Ці покидьки захищають свої ліси, це да, але з невеличкою допомогою «цивілізації».

— Ви під’єдналися до одного з цих павільйонів?

— Це було недалеко від дороги, — кивнув голова сім’ї. — Там було повно місця, вода, електрика і жодного діставучого гаджо[36]. Принаймні ми так думали…

— До вас нагрянули люди Ґаєрсберґів?

— Спочатку ми мали справу з лісниками, вони попередили нас, шо ми на приватній території, шо ми мусимо валить і все таке. Ми не пішли. У Європі до того, як тебе виселять фліки, може пройти кілька місяців.

— Але Ґаєрсберґи прислали до вас свій каральний загін.

Ще один ковток пива. І знову це різке сьорбання.

— Вони напали на світанку. Були в плащах кольору хакі й у чорних куртках. Патруль, прямо як із жахастика про зомбі-нацистів.

— Вони були пішки?

— На мотоциклах.

— Якого типу?

— Не знаю. Ми були не в настрої обговорювати байки.

— Якого кольору?

— Здається, чорні. Пам’ятаю тільки, шо це були військові штучки, потужні, страшні. Ніби повернулося до життя таке паскудство, яке навіть ми вважали зниклим.

— Вони розмовляли з вами?

— Ані слова.

— Ви бачили їхні обличчя?

— Нє. Деякі були в масках, інші — в мотоциклетних окулярах і касках із бортиками, як фріци з Другої світової. Очманіти. Спочатку вони розбили кілька пик, потім підпалили наші фургони, а їхні собаки намагалися нас зжерти. Ми вже думали, шо нам усім хана.

— Ви захищались?

Йозеф утупився своїми темно-сірими очима в очі Ньєману. Ненависть і скорбота миттю могли перетворитися на холодну зброю.

— Мабуть, я неясно висловився. У них були рушниці й вогнемети.

— Вогнемети?

— Саме так, чуваче. — Йозеф реготнув. — Ми зробили єдино можливу річ: драпонули, як зайці.

Епізод, достойний діянь зондербригад у білоруських лісах. Ньєман мало не чув гавкіт собак і волання охоплених панікою єнішів, мало не бачив, як помаранчеві язики полум’я охоплюють причепи…

— Вони пустили собак?

— Дивні в них були собаки, кажу тобі. У таборі такий гавкіт зчинили, шо капець, а коли погналися за нами, як ті торпеди, то раптом замовкли…

Ньєман кинув погляд на Івану, але флікиня не наважувалась дістати знімки реткенів.

— Тоді собаки й напали на твою дочку?

Йозеф відповів не одразу. Спогади все ще ятрили йому душу. Ніхто не наважувався поворухнутися.

— У лісі, — нарешті заговорив він уже тихіше, — важко було зрозуміти, хто де. Я взяв свою донечку, Марію, за руку, і ми бігли куди очі ведуть. У кінці кінців вони оточили нас на галявині.

Усе як на полюванні з собаками: загнаний звір, паніка в очах, навколо — пси, ошалілі від крові й люті.

— Нас розлучили, і мене відтягли до дерев, — вів далі Йозеф. — Потім вони роздягли Марію і пустили її бігти галявиною. — Він замовк, ніби проковтнув щось гидке. — А тоді випустили свого чемпіона.

— Тобто?

— Той пес, здавалося, був найбільш пристосований до такої роботи. Усе відбулося в мене на очах. Марія кричала, ті хлопці реготали, собака з радістю виконував команду, вгризаючись у плоть, шматуючи її лице, ламаючи кістки.

Запанувала тиша. Час просто спливав, а в думках кожного гніздився жах.

— Коли вони пішли, від моєї дочки залишилося тільки криваве лахміття… Ось тобі й «нещасний випадок», про який ти казав.

Щоб не піддатись емоціям, Ньєман одразу ж заговорив:

— Ти впевнений, що тих хлопців прислали Ґаєрсберґи? Можливо, це просто була банда поганців, які…

— Можеш не марнувати сил.

— У тебе є докази?

— Докази для гадже…

Ньєман наполегливо кивнув Івані, яка нарешті насмілилася витягти айпад.

— Собаки, — запитала вона хрипким, як наждак, голосом, — виглядали ось так?

Вона протягнула Йозефу підсвічений екран. Чоловік не торкнувся пристрою, але плюнув на зображення.

Флікиня витерла айпад рукавом і пробурмотіла:

— Здається, це значить «так».

— Після цієї трагедії, — озвався Ньєман, — ти колись бачив подібних собак?

— Ніколи. Но ми більше ні разу й не наближались до цих лісів.

— Ми шукали заяву в архівах поліції Фрайбурґа і нічого не знайшли. Ви до них не ходили?

— Якшо єніші бувають у поліції, то тіки по той бік ґрат.

Йозеф відкинувся на спинку диванчика й схрестив руки на могутніх грудях. Крізь вікна за його спиною було видно табір, який повернувся до своїх звичних занять. Маленьке королівство Вадоша.

— До чого всі ці запитання? — поцікавився він, допиваючи пиво.

Ньєман кивнув на айпад, який досі лежав на столі.

— Пес цієї породи два дні тому напав на графиню.

Йозеф розреготався, блискаючи в сутіні фургона золотими зубами, схожими на зірки, що падають.

— За що боролись — на те і напоролись!

Вадош розповів лише першу частину історії. Ньєман здогадувався, що на цьому все не закінчилось.

— Ви ніколи не намагалися помститись?

— Ґаєрсберґи недоторканні.

— Ґаєрсберґи — так, можливо, але не байкери, які на вас напали.

Йозефів сміх поступився місцем інтригуючій посмішці, начебто він знову замислився над тією загадкою.

— Ми так і не змогли знайти їх. Ні по цей, ні по той бік кордону. Нам не вдалося нарити ані крихти інфи про цих паскуд. Ми говорили про них з усіма сім’ями, в Ельзасі й у Баден-Вюртемберзі. Тих чуваків ніби й не існувало.

— То це і все? — запитав Ньєман скептичним тоном.

— Ні, — мовив Йозеф, махаючи своїй дружині, яка щойно з’явилася, якщо взагалі не стояла там увесь цей час, «спільниця тіні й сестра тиші»…

Між його тлустими пальцями матеріалізувалася нова пляшка.

— Ще пива? — запитав він, як зразковий господар.

Усі відмовились. Івану, певно, нудило, Кляйнерт закам’янів на своєму місці, а Ньєман не хотів випускати з уваги ані крихти історії, адже це була остання пряма зачіпка.

— Ми покликали ворожку.

Ньєман усміхнувся. Що з єнішами, що з ромами —