Читати книгу - "Смерть лорда Еджвера, Агата Крісті"

декілька тисяч гіней зробить це краще за мене. Звичайно, я вже чую відповідь. Злочин був імпульсивним. Я сидів у таксі, всяке таке. І раптом мене осяяло: вставай і зроби це.

Ну, зараз я розповім вам правду. Мені вкрай потрібні були гроші. Думаю, це досить зрозуміло. Ситуація була безвихідна. До наступного дня я повинен був або знайти гроші, або мав би велику халепу. Я пробував попросити у дядька. Він не любить мене, але я подумав, що йому, можливо, не байдужа честь свого імені. У чоловіків середнього віку іноді таке є. Мій дядько виявився, на жаль, жахливо сучасним і цинічно байдужим.

Що ж, мені довелося стиснути зуби і змиритися. Я вже було хотів спробувати і попросити грошей у Дортгаймера, але знав, що надії на це нема. І я не міг одружитися з його донькою. У будь-якому разі вона занадто розсудлива дівчина, щоб вийти за мене заміж. Потім, випадково, я зустрів в опері свою кузину. Ми не часто зустрічаємося, але вона завжди була доброю душею, коли я мешкав у їхньому будинку. Я про все їй розповів. Вона дещо вже чула від батька. Потім вона показала свій характер. Запропонувала мені взяти її перли. Вони належали її матері.

Молодик замовк. У його голосі вчувалося хвилювання. Або ж він чудово це вдавав.

— Тож я пристав на пропозицію цієї благословенної дитини. За ці перли я міг отримати необхідні мені гроші, і я поклявся, що викуплю їх, навіть якщо мені доведеться працювати, щоб зробити це. Але перли були вдома на Ріджент-ґейт. Ми вирішили, що найкраще буде відразу поїхати і взяти їх. Ми заскочили у таксі й поїхали.

Зупинилися на протилежному боці вулиці, щоб ніхто не почув, як таксі під’їжджає під двері. Джеральдін вийшла і перейшла дорогу. У неї з собою був ключ. Вона мала тихенько піти, узяти перли і принести їх мені. Вона не сподівалася когось там зустріти, крім, можливо, покоївки. Міс Керрол, секретарка мого дядька, зазвичай лягає спати о пів на десяту. Він сам, ймовірно, був у бібліотеці.

Отож Діна пішла. Я стояв на тротуарі і курив цигарку. Час від часу я поглядав у бік будинку, щоб подивитися, чи вона не йде. І тепер я підходжу до тієї частини розповіді, в яку ви можете повірити чи ні, як вам заманеться. Повз мене по тротуару пройшов якийсь чоловік. Я обернувся, щоб подивитися йому вслід. На мій подив, він піднявся по сходах і зайшов у будинок № 17. Принаймні я думав, що це № 17, однак, звичайно, я стояв трохи віддалік. Це дуже мене здивувало з двох причин. Перша полягала в тому, що він відчинив двері ключем, а друга — я впізнав у ньому відомого актора.

Я був такий здивований, що вирішив у всьому розібратися. Так вийшло, що у мене в кишені був ключ від будинку № 17. Я загубив його або думав, що загубив три роки тому, і випадково натрапив на нього день чи два тому, і вже було хотів віддати вранці дядькові. Однак у запалі нашої дискусії це вилетіло мені з голови. Я переклав його з усім іншим, що у мене було в кишенях, коли переодягався.

Сказавши таксистові зачекати, я квапливо пішов по тротуару, перейшов дорогу, піднявся на ґанок будинку № 17 і відімкнув двері своїм ключем. Хол був порожній. Не було жодних ознак того, що сюди тільки-но хтось увійшов. Я постояв хвилину, роззираючись. Потім попрямував до дверей бібліотеки. Можливо, той чоловік був із моїм дядьком. Якщо це так, то я мав би почути голоси. Я стояв за дверима бібліотеки, але нічого не почув.

Я раптом відчув, що виставив себе дурнем. Звичайно, той чоловік, мабуть, зайшов в інший будинок — напевно в наступний. Вночі на Ріджент-ґейт досить темно. Я відчув себе цілковитим ідіотом. Не міг збагнути, що взагалі змусило мене йти слідом за тим чоловіком. А тепер я опинився тут і матиму досить дурний вигляд, якщо мій дядько раптом вийде з бібліотеки і застане мене. У Джеральдін будуть через мене проблеми, і взагалі буде біда. А все тому, що поведінка невідомого чоловіка здалася мені такою, наче він робив щось таке, про що не хотів, щоб довідались інші. На щастя, мене ніхто не побачив. Я мусив вибратися звідти якомога швидше.

Навшпиньки я повернувся до вхідних дверей, і тієї ж миті сходами спустилася Джеральдін із перлами у руках.

Звичайно, кузина була дуже вражена побачити мене. Я вивів її з дому, а потім усе пояснив.

Він замовк.

— Ми поспішили назад в оперу. Приїхали туди якраз, коли піднімали завісу. Ніхто не підозрював, що ми покидали театр. Був теплий вечір, і люди виходили на вулицю, щоб подихати свіжим повітрям.

Молодий лорд Еджвер замовк.

— Я знаю, що ви скажете: чому я одразу цього не розповів? Скажу вам так: а ви, маючи чудовий мотив убивства, визнали б із легким серцем, що дійсно були на місці вбивства в той вечір, коли воно було скоєне?

Чесно кажучи, я злякався! Навіть якби ви мені повірили, до нас із Джеральдін було б дуже багато запитань. А ми не маємо нічого спільного з убивством, ми нічого не бачили, нічого не чули. Я вважав, що це, очевидно, зробила тітка Джейн. От навіщо в це вплутуватися? Я розповів вам про сварку і відсутність грошей, оскільки знав, що ви нишпорка, і якби я намагався це приховати, ви були б набагато більш підозріливим, і, ймовірно, значно ретельніше вивчили б моє алібі. Тож я подумав, що якщо я розповім вам достатньо, то це матиме на вас майже гіпнотичний вплив, примушуючи думати, що все добре. Я знаю, що Дортгаймери були твердо переконані, що я весь час був у Ковент-Ґардені. Те, що я провів один антракт зі своєю двоюрідною сестрою, не здалося їм підозрілим. І вона завжди зможе сказати, що була зі мною і що ми не покидали театру.

— Міс Марш погодилася на це… приховування?

— Так. Щойно я почув про це, негайно примчав до неї і дуже попросив нічого не говорити про свою поїздку сюди напередодні ввечері. Вона була зі мною, а я був із нею під час останнього антракту в Ковент-Ґардені. Ми трохи поговорили на вулиці, ось і все. Вона зрозуміла і цілком погодилася.

Марш замовк.

— Я знаю, як це погано — коли пізніше все випливає. Але моя розповідь