Читати книгу - "Небо сингулярності, Чарлз Строс"

в шахті… зелене світло. Пішла. Залп по маршовому двигуну.

— Поїхали! — тихо промовив Ілля.

На носовому екрані з’явилися дві червоні стрілочки, що показували рух ракет. Власної енергосистеми ракети, по суті, не мали; жодній людині зі здоровим глуздом не спаде на думку повантажити на борт робота-камікадзе квантову чорну діру та механізм підтримки цього рушія. Це швидше лазери корабельної ФАР «підсвічували» снаряд у корму енергією, від припливної хвилі якої закипала й перегрівалася реактивна маса на борту ракети, аж поки вона вже не неслася вперед набагато швидше від самого зорельота. Грубо кажучи, озброєння для ближнього бою з малою дельта-«ве» безнадійно застаріло; тепер його єдиним завданням було вивести ядерний заряд на коректний курс перехоплення, як у бойових ступенів древніх балістичних ракет XX століття. За тридцять секунд пальне ракети вигоряє, але цього досить, щоб боєголовка вмить здолала відстань між траєкторією польоту «Владаря Ванека» та ворожим кораблем. Тільки-но зореліт наразився на загрозу, а ось уже влучають його ракети і завдають нападникові убивчого удару.

— Перший радар, де вони? — тихо поцікавився Мирський.

— На своєму курсі, як і раніше, — відповів офіцер. — Вектор незмінний. Випромінюють безліч спаму.

— Вимкнення маршового двигуна пташки номер один за десять секунд, — доповів Гельсінґус. — Капітане, вони намагаються заглушити наші комунікації. Марна справа, — резюмував він, немовбито усвідомлення бодай символічного опору анонімних жертв атаки виправдовувало бойню, яку він збирався їм учинити, й звільняло від докорів сумління. Подекуди навіть відданим офіцерам важко було перетравити методи ядерної війни трьохсотлітньої давнини.

Тут пролунав напружений і нерівний голос першого зв’язківця:

— Перешкоди зникли, капітане! Одержую сигнал про допомогу. Два… ні, три! Ще раз — три сигнали про допомогу. Схоже, просять про пощаду, перш ніж ми вдаримо.

— Надто пізно, — відповів Гельсінґус. — Детонація за тридцять дві секунди. Вони в зоні враження.

Рейчел здригнулася. Раптом у її думках почав набирати обрисів моторошний здогад.

Мирський знову тріснув кісточками пальців.

— Артилерія, вивантажити програму крайнього ухилення, запустити за десять секунд до точки максимального зближення, якщо встигатимемо.

— Слухаюсь, — важко зітхнув Гельсінґус. — Лазерне забезпечення?

— За вашими потребами. — Мирський великодушно змахнув рукою. — Якщо встигатимемо, насолодимось світловим шоу.

Гельсінґус, немов одержимий, став клацати тумблерами. На екрані пташки пройшли точку вимкнення маршового двигуна і тепер рухалися по балістичній траєкторії; а радар тим часом розквіт суцвіттям нових ракет супротивника, так ніби ціль обросла довгими синіми пальцями.

— Капітане, — протяжно проказала Рейчел.

— …десять секунд. Перешкоди РЕБ серйозні, але наші пташки тримаються.

— А що як «Камчатка» помилилася? Що як ідеться про цивільні гірничі кораблі?

Капітан Мирський на неї не зважав.

— П’ять секунд. Пташка номер один готова… дистанція десять ке-ме. Є блокування ЕМІ. Шестиразове зменшення чутливості сенсорів. Оптика в захисних кожухах. Бабах! Капітане, є підтвердження детонації пташки номер один. Бабах! Пташка номер два здетонувала.

— Радіолокаційна, що там? — запитав Мирський.

— Чекаємо, доки трохи розвіється. Сенсори активні, капітане. Випущені по нас ракети все ще на курсі. Радіаційна хмара заглушає радар, але лідар трохи справляється. Е-е… запрацював спектроскоп. Маємо підтвердження про влучання в ціль альфа. Із корпусу маємо лінії емісій кисню, азоту, карбонітрилових сполук. Здається, продірявили його.

— Продірявили його… — Мирський замовк. Повернувся в напрямку Рейчел. — Що ви сказали?

— А що як це цивільні? Ми ж покладаємось лише на слова з «Камчатки» про атаку. Жодних прямих свідчень, крім незрозумілих розривів бомб, ми не маємо. Може, це вона сама стріляє.

— Дурниці, — рохнув Мирський. — Ні один із наших кораблів не здатен на таку помилку!

— По нас ніхто не веде реального вогню! Перед стрибком усі одержали офіційний інструктаж про можливість нападу ворожих ракетних катерів. Які шанси, що «Камчатка» помилково вийшла на цивільне гірничорудне судно й одразу почала шмалити по ньому? Можливо, те, що ви сприйняли за атаку, насправді бойова охорона крейсера, який навмання стріляє в усе, що ворушиться?

Мертва тиша. Всі від матроса до офіцера несхвально вилупили очі на Рейчел: з капітаном ніхто так не говорить! Аж ось ззаду неї пролунав голос:

— Є дані щодо уламка після детонації, капітане! Ціль зазнає руйнування. Е-е… і дозвольте доповісти ще, капітане. Є сигнали про допомогу. Від цивільних…

«Владар Ванек» набрав надто велику швидкість, щоб тепер гальмувати. Ба більше, як флагман і передовий корабель загону він і не повинен був цього робити. Тим не менш у хвіст загону дали відповідну команду, і один із старіших лінкорів відхилився від курсу, щоб перевірити, чи хто вижив після катастрофічної атаки.

А коли за вісім годин з’ясували ширшу картину всього, що відбулося, стало конкретно гірше. «Ракетні катери» виявились афінажними буксирами, що обслуговують пересувні роботизовані фабрики з видобутку гелію-3 і малим ходом тралять кригу серед інших тіл у поясі Койпера. Їхнє раптове прискорення мало дуже просте пояснення: забачивши чужинські військові кораблі, вони запанікували та позбулися своїх вантажних відсіків, щоб забратися із небезпечного району з максимальною швидкістю. Причиною одного з далеких вибухів була сама «Камчатка», яка вела прицільний вогонь і майже влучила по «ворожому лінкору», яким виявився крейсер «Індія». (Останній збувся малою кров’ю: незначними ушкодженнями корпусу та кількома евакуйованими відсіками; на жаль, в одному з них на момент розгерметизації лишався капелан крейсера, який і вирушив на зустріч із творцем.)

— Т-т-так їм і т-т-треба, чорт забирай, — тремтячим голосом лаявся адмірал Курц, коли йому особисто доповів комодор Бауер. — Щоб не крутилися п-п-під ногами. Що вони собі д-д-думають?! — Він мало не звівся на свої скляні ноги, на мить забувши про них: — Ну, т-т-тупі! Просто жах!

— Боюся, наші проблеми тільки починаються, адмірале, —