Читати книгу - "Макбет"

class="p1">— Ніколи не бачив, щоб ти так повільно сходами піднімався.

— Та хтозна, може, справді розтягнув м’яз на нозі, переслідуючи «вершників».

— Г-м-м…

— До речі, як тобі спалося?

— Погано, — відповів Дафф. — Була жахлива ніч. Грім, блискавки, і лило, ніби з відра.

— Так, дійсно жахлива ніч.

— Отже, ти теж не спав?

— Та ні, спав…

Дафф обернувся й поглянув на нього в упор.

— …після того, як буревій ущух, — завершив фразу Макбет. — Ось і прийшли.

Дафф постукав у двері. Почекав і постукав знову. Взявся за ручку. Двері виявилися замкненими. І в нього виникло відчуття, ніби щось не так, як мало бути.

— Маєте універсальний ключ?

— Піду у Джека спитаю, — відповів Макбет.

— Джеку! — гукнув Дафф. А потім гукнув іще раз, набравши повні легені повітря: — Джеку!

За кілька секунд над краєм сходів показалася голова чергового.

— Слухаю, сер!

— У тебе є універсальний ключ?

— Так, сер.

— Ходи сюди й негайно відімкни двері.

Черговий підбіг до них короткими крочками, понишпорив у кишені, вийняв ключа, встромив у замкову щілину і крутнув.

Дафф відчинив двері.

І всі враз заціпеніли, витріщившись на побачене. Першим озвався черговий.

— Чорт забирай, оце такої!

Макбет уп’яв очі у страшну картину, відчуваючи, як поріг дверей тисне йому в підошви, і раптом почув, як Дафф розтрощив скляну перетинку пожежної сигналізації, що тієї ж миті заверещала.

Леді витягла кинджал з шиї Дункана і штрикнула його ще й з лівого боку. Пістолета на ковдрі вже не було. Все ж решта залишилося без змін.

— Джеку! — гаркнув Дафф, перекрикуючи вереск сигналізації. — Виганяй усіх з номерів і збирай внизу біля реєстратури. Про те, що побачив, ані слова, зрозумів?

— 3-з-зрозумів, сер.

Двері в коридорі порозчинялися. З найближчих виглянула Леді — босоніж і в нічній сорочці.

— Що сталося, любий? Пожежа?

Вона добре грала свою роль. Все йшло за планом. Макбет почувався так, ніби й досі був у зоні. Відчув тієї ж миті, тієї ж секунди, що, попри позірний хаос і метушню, все йшло так, як слід. Наразі і він, і його кохана були абсолютно невразливими, повністю контролювали все — і місто, і фортуну, і орбіти зірок. Йому здалося, що кайф, який він відчув, був сильнішим за все те, що міг йому запропонувати Геката.

— Куди, в біса, поділися його охоронці?! — розлючено скрикнув Дафф. Макбет з Леді розраховували, що в ролі свідка опиниться не Дафф, а хтось із ошелешених та перепуджених гостей, яких вони розмістили в сусідніх кімнатах, — наприклад, Малкольм. Але Дафф уже був тут, і його присутність ігнорувати було неможливо.

— Мерщій сюди, люба! І ти, Даффе!

Заштовхавши їх обох у Дунканів номер, Макбет зачинив двері і витяг із кобури табельний пістолет.

— А тепер слухайте уважно. Двері були замкнені, і слідів злому немає. Єдиний, у кого є універсальний ключ, — це Джек…

— І я, — додала Леді. — Принаймні він у мене має бути…

— Окрім універсального ключа є ще одна можливість, — сказав Макбет, вказуючи на двері сусідньої кімнати.

— Його особисті охоронці? — жахнулась Леді, прикривши долонею рота.

Макбет звів курок.

— Піду перевірю.

— Я з тобою, — сказав Дафф.

— Ні, ти не підеш, — відрізав Макбет наказовим тоном. — Це моя справа, а не твоя.

— А я зроблю так, як…

— Ви зробите так, як я вам наказую, інспекторе Даффе.

На обличчі Даффа з’явився подив. Потім до нього поволі дійшло: начальник відділу боротьби з організованою злочинністю був вищий рангом за начальника відділу вбивств.

— Подбай про Леді, добре, Даффе?

Не чекаючи на відповідь, Макбет увійшов до кімнати охоронців і зачинив за собою двері. Ті й досі спали у своїх кріслах. Один з них щось невдоволено пробурмотів — мабуть, пронизливий вереск сигналізації все ж таки пробивався крізь важку ковдру дурману.

Макбет ляснув його по щоці тильним боком долоні.

Одне око розплющилося, і погляд охоронця, попливши кімнатою, нарешті зупинився на Макбеті, поволі фіксуючи обриси його фігури.

Андріанов побачив, що його чорний піджак і біла сорочка закривавлені, а потім відчув, що дечого бракує — ваги пістолета у кобурі. Він засунув руку в кобуру під піджаком, і пальці замість табельного зброї намацали гостру сталь, а на ній — щось липке… Охоронець витяг руку й поглянув на неї. Кров? Може, це йому сниться? Андріанов простогнав, і частина його мозку запеленгувала якісь коливання, інтерпретуючи їх як сигнали небезпеки. Охоронець відчайдушно намагаючись опанувати себе, мимовільно озирнувся і на підлозі біля крісла, в якому розвалився, побачив свій пістолет. А потім побачив іще одного пістолета — біля крісла, в якому спав його напарник.

— Що таке…? — промимрив Андріанов, вдивляючись у дуло пістолета, націленого на нього чоловіком, який стояв навпроти.

— Поліція! — вигукнув чоловік. То був Макбет. Новий начальник… начальник як його там… — Тримайте свої пістолети так, щоб я їх бачив, інакше стрілятиму!

Андріанов отетеріло закліпав очима. Чому здається, ніби його засмоктала трясовина? Може, він щось не те випив чи з’їв?

— Не цілься в мене! — заволав Макбет. — Не…

Внутрішній голос підказував Андріанову, що краще не намагатися підняти свого пістолета з підлоги й сидіти не рипаючись. Тоді чоловік, який стоїть перед ним, не стрілятиме. Але це не допомогло. Напевне, всі ті години, дні та роки служби в охороні виробили в ньому інстинкт, реакцію, яка вже не залежала від його власної волі — інстинкт захищати іншу людину, не думаючи про власне життя. А може, він був таким від народження і саме тому пішов на цю роботу.

Андріанов потягнувся було за своїм пістолетом, але його життя й думки перервала куля, що продірявила його чоло, мозок та спинку крісла і зупинилася, лише зустрівши на своєму шляху стіну з золотистими парчевими шпалерами, які Леді придбала в Парижі за грубенькі гроші. Від гуркоту пострілу тіло його напарника конвульсивно сіпнулося, але він так і не встиг прийти до тями, бо теж отримав кулю в чоло.

Коли пролунав перший постріл, Дафф кинувся до дверей.

Та Леді затримала його.

— Він сказав, що ти…

Та коли почувся другий постріл, Дафф вирвався з її чіпкої хватки, рвонув двері і вломився до кімнати. І зупинився посередині, озираючись. Двоє чоловіків лежали кожен у своєму кріслі, і в кожного на лобі зяяло третє око.

— «Вершники-вікінги», — мовив Макбет, ховаючи свого задимленого пістолета в кобуру. — Все це, вочевидь, влаштував Свено.

В коридорі кричали й гепали у двері.

— Піди, впусти їх, — сказав Макбет.

Дафф зробив, як йому наказали.

— Що тут сталося? — спитав засапаний Малкольм. — Господи Ісусе, невже вони…? А хто їх…?

— Я, — відповів