Читати книгу - "Вигнанець і навчена відьма"

вимушено взяв на себе місію детально пояснити все справнику. Разом із ним примчав Дундукевич, хоч земському начальнику не було потреби. Він не знаходив інших слів, крім «Господи, не вберегли!» та «горе, горе, яке горе!», і чомусь уникав прямо дивитися на Платона. Але його присутність дала користі: він запевнив поліцейського, що пан Чечель — людина не випадкова, запрошений у приватній справі особисто ним, має певні повноваження і власники місцевих економій готові за нього ручатися.

Платон підозрював: місцевий справник, як загалом уся повітова поліція, не поставлений до відома вищим начальством про його підозрілу персону. Хоча б через те, що варто було Чечелю забратися з якогось великого міста далі від очей чиновників, поліцейських та жандармських начальників, як про нього вмить забували. Зі свого боку, він у мандрах протягом двох останніх років намагався по можливості уникати губернських столиць. Якщо не вдавалося, робив усе, що від нього залежало, аби не перетинатися з владою ніде. До Полтави за той час його заносили справи тричі, щоразу — ненадовго, і завжди щастило залагодити все, як любив, приватно, тихцем. Звісно, вбивство відьми дуже скоро дійде до міста. Та поки що цю справу з його особою ніхто не пов’язував.

Проте саме Чечелю довелося чекати старшу сестру загиблої й тлумачити все вже їй наодинці. Чоловіка вона попросила залишити їх, і той послухався. Але, як оцінив Платон, він був не з тих, кого дружини міцно тримають у кігтиках і крутять, мов циган сонце. Навпаки, Михайло Щетінін заледве приховував, що нічого, пов’язаного із загибеллю родички, його не переймає. Крім хіба самого факту злочину й суму Лизавети, який він, добрий християнин, поділяв. Проте відповідальному службовцю київського банку кортіло чимшвидше поховати Олесю, відбути поминальний обід і забратися геть із цієї, як він вочевидь вважав, нудної заболотної глушини. Тож від усього, що не стосувалося організації похорону, Михайло Щетінін з доброї волі усунувся. Зрештою, міркував Чечель, дружина сама все розкаже потім.

Якщо чоловік захоче слухати.

Версія, призначена для її вух, дещо відрізнялася від сказаного Платоном справнику й навіть Дундукевичу. На диво, Лизавета слухала уважно, зробила висновки і саме тому погодилася затриматися в маєтку після поховання.

Їй треба було зустрітися з візитерами саме тут, у Соколівці.

Вони приїхали майже одночасно.

Платон не те щоб знав обох, та впізнав — познайомилися тиждень тому на банкеті в губернатора. Кожен прибув із невеличким ескортом. Екіпажем Павла Гракова правив Лавро Сулима, той самий, котрий погодився назвати себе Чечелем у готелі. Довірена особа знаного в Полтаві підрядника перша полізла обійматися. Лавро не стримався, ще й провів шершавою долонею по Платоновому черепу. Натомість Граков обмежився коротким потиском, очі з азійським розрізом підозріло блиснули з-під скелець окулярів. Чи він тримав фасон, чи ще не вирішив, як треба вітатися з неблагонадійною особою на людях. Зате Данило Булатний, цікавий та говіркий добродій із проплішиною, панібратськи хлопнув Чечеля по плечу, навіщось підморгнув. А мовчазний вусатий хлопака, який сидів на передку його коляски, навіть зняв перед Платоном картуза.

— Вільно, — вирвалася в Чечеля солдатська команда.

— А тут справді вільно! — Булатний розтягнув рота в посмішці. — Воля, пане Чечель! Що далі від великого міста, де сидить начальство, то більше волі!

— Так перебирайтеся сюди.

— Для чого ж ми тут! — вигукнув він, театрально вклонився Лизаветі, що мовчки стояла поруч. — Дивно бачити тут стороннього. Але якщо Платон Якович потрібен вам при нашій діловій розмові...

— Не бачу для того підстав, — сухо перервала Лизавета. — Пан Чечель був гостем Соколівки й випадково опинився тут, коли трагедія сталася. Я вже подякувала йому від нашого імені за турботи і клопоти, яких від нього ніхто не вимагав.

— Я лиш робив, що мусив та вважав за потрібне, — вставив Платон. — До справ Лизавети Степанівни далі не маю жодного стосунку. Можете не зважати на мене. Навіть наполягаю на цьому.

— Ми встигли дізнатися про вас чимало, — зауважив Граков. — Маєте дивну вдачу опинятися там, де на вас не чекали, але при тому, за збігом обставин, найбільше потребують.

— Мої справи тут, у маєтку, також — у Соколівці і загалом — у Василівському повіті завершились, не почавшись уповні, — відрізав Платон. — Не заважатиму вам, шановне панство, адже не маю на те прав. Честь маю!

На останній фразі стукнув підборами білих літніх туфель.

Булатний знову панібратськи ляснув його, тепер уже — по другому плечу. По тому обмінявся колючими поглядами з Граковим. Нарешті з напівуклоном пропустив його перед себе. Своєю чергою Граков із підкресленою люб’язністю кивнув Лизаветі. Політес виглядав як його персональний дозвіл для всіх учасників розмови пройти в чужий дім.

Коли заходили, повз невеличку процесію шугнула Трефа.

Лавро Сулима і мовчазний вусань, супутник Булатного, уже тасували колоду, готуючись вбивати час.

Гукнули Платона приєднатися.

Спершу відмовився, картяр же такий собі.

Потім долучився — так само мусив убити час.

— Найперше, Лизавето Степанівно, прийміть найщиріші співчуття. Така втрата, ще така молода жінка... — почав Данило Булатний, витерши картатою хусткою проплішину.

— Жахлива, жахлива смерть. Жахлива доля, — підтримав Граков, поправивши окуляри, і додав ні сіло ні впало: — Ми бачимося вперше, мосьпані. Ви так схожі на меншу сестру. Тобто вона на вас... була...

— Дякую за співчуття. — Лизавета й далі вела сухо. — А з нещасною Олесею ми, до речі, зовсім не схожі. Хоч рідні сестри... були...

Старша на вісім років, Лизавета Щетініна справді мала грубші риси. Вона пам’ятала з дитинства, як у когось зі старших вирвалося: наче діти від різних батьків. Тата це мусило образити, але обійшлося. Адже не всякий, хто знав Соколовських особисто, міг помітити: старша донька — викапана батько, менша — усім удалася в матір. Тож працював контраст. Старшу сестру не без підстав вважали більше подібною до мужчини, і за манерами, і за вдачею, навіть за рухами. Це зіграло з жінкою невеселий жарт: у свої двадцять сім видавалася років на десять старшою. Проте всі, хто знав Щетініних, в один голос твердили: чоловік, сам старший від Лизавети на десять років, шанобливо ставиться до дружини. У них склалася консервативна родина, у якій муж був головою та ухвалював усі без винятку рішення, натомість жона вела домашнє господарство, виховувала двох дітей, хлопчиків чотирьох і шести років, і була не проти завести третю дитину. Щоправда, за чутками, бажала ще одного хлопчика,