Читати книгу - "Серця трьох"

Хосе Манчено. І до цього ж таки гадючника провадив він Тореса, що мав виконати завдання Томаса Рігана з Уолл-стріт.

— Нам неабияк пощастило, що ми спіткали його, — мовив Френк до Генрі, показавши на останнього жерця майя.

— Еге ж, але він надто вже старезний, — кивнув головою Генрі. — Подивись лишень на нього.

Індіянин вів перед і ввесь час крутив у руках священний клубок, мимрячи й бурмочучи щось до себе.

— Будемо сподіватись, що старий джентльмен не розкришить його, — висловив палке бажання Генрі. — Нехай би вже він краще раз добре прочитав, як нам їхати, та й запам’ятав дорогу, ніж оце безперестанку смикати мотузочки.

Вони виїхали з хащів на галявину, що свідчила про давню боротьбу людини з джунглями й перемогу її над ними. Звідти видно було далеку гору Бланко-Ровало, що стриміла високо в небо. Старий майя спинив свого мула, провів пальцями по кількох мотузочках клубка і, показуючи на гору, пояснив каліченою іспанською мовою:

— Тут сказано: «Там, де слід Стопи божої, очікуй, доки заблищать очі Чіа».

І він показав на один з вузликів, де прочитав ті слова.

— А де ж той слід, старий? — спитав Генрі, роздивляючись навкруги.

Але індіянин, не відповівши, загупав голими п’ятами по боках мула й погнав його через усю галявину в хащі.

— Він скидається на собаку, що біжить теплим слідом, і здається, слід цей ще теплішає, — зауважив Френк.

За півмилі, коли хащі перейшли в круті горбки, вкриті травою, старий погнав мула вчвал і не зменшив ходи, поки не добувся природної западини. Футів зо три завглибшки й досить велика, щоб вигідно вмістити з дванадцятеро чоловік, вона своєю формою надзвичайно нагадувала слід стопи якогось велетня.

— Слід Стопи божої, — врочисто виголосив старий жрець, тоді зліз із мула і в молитві простягся на землі. — В Стопі божій маємо чекати, доки блиснуть очі Чіа, — так кажуть священні вузлики.

— Гарненьке місце, щоб поснідати, — промовив Генрі, глянувши в западину. — Чекаючи на індіянські дива, ми можемо задовольнити свої шлунки.

— Якщо не заперечуватиме Чіа, — засміявся Френк.

Чіа не заперечувала. Принаймні старий жрець не міг знайти жодних вказівок на це в своїх вузликах.

Стриноживши мулів і залишивши їх на узліссі, мандрівники принесли води з найближчого струмка й розклали в западині багаття. Старий майя, здавалось, не помічав нічого й без кінця бурмотів молитви та перебирав вузлики.

— Аби тільки він не з’їхав з глузду, — сказав Френк.

— Він мав божевільні очі того дня, як я вперше побачив його в Хучітані, — додав Генрі. — А поглянь-но, які в нього тепер очі.

Тут слово докинув пеон: не розуміючи нічого по-англійському, він, проте, второпав зміст їхньої розмови.

— Це дуже небезпечна річ — важитись на таємниці й святощі майя, — і загрожує смертю. Мій батько це знає. Багато людей померло через них, і смерть їхня була нагла й жахлива. Навіть жерці майя помирали. Так помер і батько мого батька. Він також кохав жінку з долини. Через неї він продав секрет майя людям з долини й повів їх до скарбів шляхом, що його вказували вузлики. І він помер. Усі вони померли. Мій батько не любить жінок із долини, бо він старий. Але раніше, замолоду, він дуже любив їх, а це гріх. Він знає, яка йому загрожує небезпека, коли він вестиме вас до скарбу. Сила людей шукала його цілі сторіччя. Та з тих, хто знайшов скарби, жодний не повернувся. Кажуть, навіть конквістадори й пірати англійця Моргана, коли добулися до сховища, наклали там головами.

— А як батько помре, ти, його син, станеш за найвищого жерця майя? — спитав Френк.

— Ні, сеньйоре, — похитав головою пеон, — я майя лише наполовину. Я не вмію читати вузликів. Батько не навчив мене цього, бо кров моя нечиста.

— А якщо він зараз помре, чи зможе прочитати вузлики котрийсь інший майя?

— Ні, сеньйоре. Мій батько — остання жива людина, що знає нашу давню мову.

Розмову цю перебила поява Леонсії й Рікардо: стриноживши своїх мулів і залишивши їх біля інших, вони несміливо поглядали в улоговину. Обличчя Френка й Генрі, скоро тільки вони вздріли дівчину, засяли з радощів, хоч вони й дорікали їй словами, ба навіть наполягали, щоб Леонсія з Рікардо верталися додому.

— Але ви не можете відіслати мене, не давши хоч трохи попоїсти, — зауважила Леонсія, стрибнувши в западину. Вона-бо через свою жіночу хитрість розуміла, що краще з ними розмовляти зблизька.

Їхня голосна балачка вивела старого жерця з релігійного екстазу. Він презирливо подивився на Леонсію й вилив на неї цілий потік докорів мовою майя всуміш із окремими іспанськими словами й фразами.

— Він каже, що жінки погані, — переклав пеон, як тільки його батько спинився. — Він каже, що жінки призводять до суперечок між чоловіками, до ножів і до смерті. Бог позначив їх тавром зневаги й невдачі. Їхні вчинки не подобаються богові й спричиняють загибель чоловіків. Він каже, що жінки — то вічний ворог Божий і чоловічий, бо вони заважають чоловікові наблизитися до бога. Він каже, що жінки завжди стояли на шляху до бога й тягли чоловіків у інший бік. Він каже, що ця жінка мусить поїхати звідси.

Френк, давлячись сміхом, тільки свиснув на знак того, що погоджується з жерцем, а Генрі звернувсь до Леонсії:

— Будь розважна, Леонсіє. Бачиш, яку думку про жіноцтво має цей майя? Тобі тут немає місця. Треба їхати до Каліфорнії, де жінки мають право голосу на виборах.

— На лихо, старий занадто добре пам’ятав жінку, що замолоду зрадила його, — мовив Френк. — Спитай у батька, — удався він до пеона, — чи кажуть його вузлики про те, що жінці не можна ступити на слід Стопи божої?

Даремно крутив старий жрець своє священне письмо. Там не можна було знайти жодного вагомого заперечення проти жінки.

— Він переплутав свої власні переживання із міфологією, — переможно всміхнувся Френк. — Отже, я гадаю, Леонсіє, що ви цілком вільно можете залишитися тут і попоїсти. Кава готова. А по тому…

Але те, що мало статися по тому, сталося тепер. Не встигли вони посідати на землі, як куля пробила Френкові капелюх, коли Френк підвівся передати Леонсії оладку.

— Ну й несподіванка, — сказав він, сідаючи. — А подивись-но, Генрі, хто там хоче мене підстрелити.

Найближчої хвилини всі, крім пеонового батька, пробралися до краю улоговини й побачили, що з усіх боків до них плазують якісь чудернацько повдягані люди, виглядом зовсім не схожі на латиноамериканців. Здавалося, ніби все людство, всі народи світу постачали їм убрання й