Читати книгу - "Прощення"

яка любить віддаватися відчуттю проминальності, навіть якщо насправді ніколи в неї не вірила.

— Нічому я більше не віддаюся, Адаме. Дурман для молодих. А я тверезо аналізую ситуацію, в якій ми всі опинилися. Включно з тобою, Адаме.

— А я вірю в початки, — каже Білий і відставляє бокал. — Кожен момент може бути початком чогось нового, чогось доленосного. Якби я не вірив у те, що кожної миті можна змінювати хід наших доль, мене б не було вже на цій планеті. Але я тут. Тут і зараз.

— Твоя австрійка теж частина твого нового життя?

Анастасія наливає собі нову порцію джину і випиває до дна.

— Не будемо про це. Розкажи краще про себе, Анастасіє. Як живеш, що робиш? Чому, наприклад, почуваєшся бранкою і чому не звільнишся?

— Говорити легко, Адаме. Значно тяжче творити — у цьому місті див, у цьому театрі див, в оточенні дивовижних геніїв. Ось мій дім. І в буквальному сенсі теж. Вдома я практично не буваю. Під Кальварією маю прекрасну квартиру. Двісті квадратних метрів, але я майже не буваю там. Та й мешканці будинку жахливі. Цей театр — моє життя і мій дім, Адаме. Часто у мене таке відчуття, що все пропаде, що театр випарується в повітря, якщо мене бодай один день не буде поблизу.

Білий бачить, як образ Анастасії Ґрін все більше зливається з її образом, знаним йому ще з університетських часів. Образ молодої помічниці режисера з дредами, яка невтомно дискутує про Сергія Ейзенштейна, Самуеля Беккета і фізичний театр. Приглушена пристрасть. Вертке тіло. Аромат солодкої плоті. Пошепки ткані розмови, в які майстерно вплетені маленькі плітки й інтриги. Потиск її долоні, хлипання і смак язика, що повільно заривається під його язик. Відчуття ідеального прилягання тіл, затишку та безпеки, коли він входить у неї, коли вона притискає його до себе і її нігті дряпають шкіру на його голові до сильного болю. Переплітання і поступальні рухи. Синява неба у прорізі вікна. Звуки літнього узбережжя Драви, що проникають ззовні крізь напіввідчинене вікно. Вечірні репетиції, Андреас та інші, обдерті театральні стільці, смак чужих губ, поламані вінілові платівки, зім’яті листи.

— Адаме, ти де? Ти кудись відплив, — каже Анастасія Ґрін.

— Та ні, нічого, просто маленьке дежавю, — відповідає Білий. — Ми обоє знаємо, що все те, про що зараз говоримо, вже колись було.

— Хіба абсолютно все?

— Можливо, не абсолютно все, Анастасіє, кілька речей ще треба зробити. Слухай, можеш мені допомогти? Мене цікавить історія про водоочисну споруду під Кальварією…

Анастасія Ґрін змірює Білого жорстким поглядом.

— Чому тебе це цікавить, Адаме? Це ще одна сумна історія цього міста, і буде краще, якщо ти відразу забудеш про неї.

— Люди дуже розлючені на мера Воду, кажуть, що він їх отруює.

— Це вигадки. На мою думку, це класичний приклад загальної істерії. Ніхто не отруює мариборців, Адаме. Ти ж знаєш: ми, мариборці, давно отруєні самими собою.

— Анастасіє, що ти знаєш про «Великого Орка»?

Анастасія Ґрін на мить блідне, крокує до столу, відкорковує пляшку.

— Будеш ще?

Наливає собі півбокала. Повільно закорковує.

— Кілька років тому в місто приїхав фінський біоенергетик. Одна моя подруга потягнула мене з собою на його лекцію про теорію відбитків. Спочатку це звучало досить дивно, але, якщо подумати, то певна логіка в цьому є. Коли двоє трахаються, чоловік у жінці залишає свій відбиток. Таким чином стираються старі спадкові лінії та створюються нові людські портрети, оскільки, згідно з теорією Фінча, жінки постійно тримають у собі відбитки всіх чоловіків, які в неї були. І чим більше відбитків ми носимо, тим більшим є наш спадковий потенціал — те, що ми передаємо нашим дітям, — стертий, змішаний, нечіткий. Скажімо, це прихована причина масових зґвалтувань під час воєн.

Білий уважно дивиться на Анастасію.

— Ти ж добре знаєш, як у цьому місті все відбувається, Адаме. У цьому місті володарюють жінки. А їх можна класифікувати — з огляду на те, з котрим чоловіком котра з них спала. Вчора я проходила повз один бар, називається «Шекспір»; він біля залізничного вокзалу, а навпроти нього — початкова школа. З бару вибіг чоловік, за ним бігла жінка і кричала на нього, щоб вимив свій член, бо вона не буде брати в рот брудний. Перед усіма, серед білого дня! Мені навіть здалося, що вони були тверезі. Цим усе сказано.

— Я не розумію, що ти хочеш цим сказати, Анастасіє.

— Будинок, в якому я живу, — це будинок Води. Власність міста. Вода наказав збудувати його для своїх жінок. Він теж там має квартиру. Під і над ним мешкають… ммм… мешкаємо тільки ми, жінки. Починаючи від директорок державних установ і до заступниць мера. Віковий діапазон — від 20 до 50 років. У будинку практично не буває гостей, тим більше чоловіків. Туди заходить тільки Вода. Коли він разом з посадою директора театру запропонував мені квартиру, я наївно думала, що це автоматично йде в одному пакеті. Будинок належить містові, він розташований за п’ять хвилин ходьби звідси, що дуже практично для мого типу роботи з нефіксованим графіком. Коли я перебралася туди, все це мені почало здаватися досить підозрілим, аж ось…

— Аж ось?

— Одного дня з’явився Вода.

— У твоїх дверях?

— Не у дверях, Адаме. Він має ключі від усієї будівлі. Він приходить, коли йому заманеться, у квартиру, в яку йому заманеться.

— Анастасіє, ти ж не хочеш сказати, що для чогось такого не потрібні двоє?

— Ти не розумієш, Адаме. Ми, жінки, теж хочемо чогось досягти, і не тільки в соціальному сенсі. Чогось корисного. Скажімо, стерти відбитки до тієї міри, щоб не видно було нічого. Старі генеалогії, старі прокляття і жахіття повинні якось згаснути. Десь має існувати спосіб самоочищення, Адаме, розумієш?

— Розумію, Анастасіє, але…

— Без «але». «Але» для боягузів, для тих, хто ховає голову в пісок і водночас думає, що розумніший за решту світу. У цьому сенсі, можливо, ця очисна споруда посеред міста якраз не найгірше. Хай навіть аж така переплачена, але вона бодай символічно закликає, щоб це місто самоочистилося.

— Це мета «Великого Орка» — очистити місто?

— Очистити місто від тяжких травм, — глухо додає Анастасія і робить великий ковток джину. — Минуле — це страшна річ, Адаме, ми обоє це знаємо. Немає нічого гіршого за минуле. Раніше ти казав, що віриш у початки. Отже, ти один з нас. Я також вірю в початки. Але для того, щоб мати змогу почати все спочатку, необхідно стерти минуле. З минулим за плечима ми не зможемо зробити нічого іншого, ніж зав’язати собі його довкола шиї та скочити в колодязь. Я хочу жити без цього лайна, Адаме. Я хочу сама вибирати своїх предків, свої вистави і своїх коханців.

Анастасія випиває до дна, твердою рукою ставить келих на скляний стіл. Її долоня знову бере Адамову долоню, пальці переплітаються, її язик вривається в його рот, повільно робить коло. Іскри повсюди. Білий віддається падінню в глибоку затишну темряву її очей. А тоді стискання руки несподівано слабшає, кінчики пальців зникають. Анастасія посміхається, йде до дверей, відчиняє їх і зникає.

Якийсь час Білий дивиться в нікуди. Перед ним зяє кабінет директора, біла шкіра, світлини. На одній — морські зірки. Тьмяне світло. За вікнами, що виходять