Читати книгу - "Ялта. Ціна миру"

147
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 40 41 42 ... 151
Перейти на сторінку:
доларів[167].

Коли Рузвельт почав із питання про радянський запит щодо робочої сили, Сталін відповів, що не готовий обговорювати це питання. Майський був здивований. Чому? Річ була не в бракові підготовки. Мабуть, Сталін відчув небезпеку і вважав за краще усунути з порядку денного питання про «рабську працю». Він не міг знати, що перед пленарним засіданням Гопкінс запропонував Рузвельту, що, якщо виникне таке питання, то «ми повинні погодитися з готовністю, а не з жалем». Президент, очевидно, поставив питання не для того, щоб протистояти Сталіну, а щоб продемонструвати свою добру волю. Але той не зрозумів жесту.

«Ви дозволите мені говорити одразу англійською мовою?» — запитав Майський. «Будь ласка», — відповів Сталін. Майський говорив вільною англійською, хоч і з відчутним акцентом, і, мабуть, справив сильне враження на присутніх. Пізніше Стеттініус писав: «Майський, зі своєю підрізаною загостреною борідкою та манерами науковця, мав вигляд привабливої і здібної людини... Він виголосив доповідь із притиском і, здавалося, мав повну підтримку Сталіна та Молотова». Сам Майський вважав, що справив гарне враження на членів Альянсу, з огляду на те, з якою увагою Черчилль та інші стежили за його презентацією. Він запропонував, щоб сума компенсацій, виділених окремим країнам, базувалася на двох чинниках: внеску цієї країни в перемогу над Німеччиною та шкоді, якої вона зазнала внаслідок німецької агресії.

Презентація Майського базувалася на його письмовій пропозиції, але у світлі рішення Сталіна попросити 10 мільярдів доларів замість 5 мільярдів на відшкодування, він заявив, що радянські репарації повинні скласти «не менше 10 мільярдів доларів», що покривало б лише незначну частину прямих збитків, що зазнав СРСР у результаті німецької агресії. Він також вирішив підняти свій запит щодо німецького обладнання з 75 до 80 %. У питанні репарацій «симпатичний і здібний» Майський був «яструбом». Кілька місяців тому він пропонував цифру не менш ніж 15 мільярдів доларів[168].

Під час презентації Майського Черчилль «кидав хитрі погляди» на радянського заступника комісара. Потім він заявив, що цифра 10 мільярдів доларів була фантастичною. Переможцям удалося витягнути лише 1 мільярд фунтів стерлінгів із Німеччини після останньої війни, і лише завдяки грошам, позиченим Німеччині Сполученими Штатами. Британія також зазнала великих утрат під час Другої світової війни, її борг у війні досяг 3 мільярдів фунтів стерлінгів, стверджував прем’єр-міністр. Британський протоколіст підсумував слова Черчилля: «Якби я бачив будь-який спосіб, за якого наша економіка могла б значною мірою отримати користь від німецьких репарацій, я б із радістю ним скористався. Проте, обпікшись на молоці, дмеш і на воду; тож він мав великі сумніви з цього приводу».

Прем’єр-міністра непокоїло, що британцям доведеться взяти на себе всі витрати за порятунок німців від голоду, якщо тягар репарацій буде надмірним. «Якщо ви хочете, щоб кінь тягнув вашого воза, — сказав він на завершення, — ви маєте дати йому сіна». Сталін відповів, що «треба уважно стежити за тим, щоб кінь не обернувся і не хвицнув вас». Черчилль зауважив, що його метафора коня, мабуть, була невдалою, але якщо скористатися прикладом автомобіля, то його теж треба заправляти бензином. Це погана аналогія, адже німці — не машини, уколов у відповідь Сталін. Він явно був налаштований сперечатися[169].

Тут втрутився Рузвельт. І знову він, як здавалося, підтримав радянську позицію. Різниця між позицією Рузвельта в Ялті та Вудро Вільсона в Парижі щодо відшкодування збитків не могла бути більшою. Вільсон, зв’язаний своїми чотирнадцятьма пунктами і обіцянкою про те, що після завершення війни не буде анексій, контрибуцій чи каральних виплат, боровся із британським прем’єр-міністром Девідом Ллойдом Джорджем, але зрештою поступився його вимогам щодо репарацій. Зараз ситуація була діаметрально протилежною: англійці, посилаючись на уроки Першої світової війни, виступали проти надмірних репарацій, тоді як американці були готові підтримати радянців. Вони не бажали репарацій для себе, але були не проти, щоб інші брали їх у негрошовій формі[170].

Американці, за словами Рузвельта, не хотіли ні німецького капіталу, ні обладнання, а також не бажали, щоб німці голодували, але не зрозуміло, чому німці мають закінчити війну з вищим рівнем життя, ніж радянські громадяни. Це був небезпечний напрямок дискусії. Навіть після своєї подорожі через розбитий війною ландшафт Криму Рузвельт навряд чи міг уявити реальні умови життя в СРСР, який зазнав травми колективізації, терору та тотальної війни. Червоноармійці, які під час проведення Ялтинської конференції штурмували Східну Пруссію, були шоковані високим рівнем життя фермерів та городян Німеччини. Думаючи, що вони увійшли до капіталістичного раю, який став можливим завдяки імперіалістичній експлуатації всієї Європи, вони поспішили «грабувати грабіжників», оббираючи залякане населення[171].

Сталін дозволив Майському опонувати аргументам Черчилля. Він знову справив сильне враження, майстерно використовуючи факти й цифри. Коли Майський сказав, що 10 мільярдів доларів були не такою великою сумою, оскільки це лише 10 % бюджету США на 1944—1945 фінансовий рік, то Стеттініус сказав: «Абсолютно правильно!» Коли він далі зауважив, що німецький військовий бюджет на час війни наближався до 6 мільярдів доларів на рік, Черчилль вигукнув: «Так, це дуже важливий аспект!» Утім, попри успіх Майського, Черчилль залишився супротивником нереалістично великих виплат.

Тепер настала черга Сталіна. По-перше, він хотів обмежити кількість країн, які мають право на отримання німецьких компенсацій. Він зазначив, що Франція мало сприяла зусиллям Альянсу у війні, забезпечивши меншу кількість дивізій, ніж Югославія чи Польща. Внесок у військові зусилля має стати визначальним фактором у встановленні розміру репарацій. Черчилль протестував. Він надавав перевагу соціалістичному принципу «кожному за його потребами, від кожного — за його можливостями». Сталін не хотів, щоб його перегравали на власному полі. «Кожному за його заслугами», — сказав він суворо. Одначе британський опір насторожив його. Пізно ввечері, у розмові зі своїми радниками, Сталін запропонував скоротити частку для радянської держави до 7 мільярдів доларів. Він хотів уникнути протистояння із союзниками й зацікавити їх у самій угоді. Майський сперечався з цим, але зазначив у своєму щоденнику: «Проте Сталін сказав своє слово, і з цим треба було рахуватися»[172].

На зустрічі «Великої трійки» згоди щодо суми так і не досягнули. Як і в багатьох інших питаннях, подальше обговорення мало перейти до міністрів закордонних справ. Але було узгоджено, що в Москві створять спеціальну комісію з репарацій. Якщо радянці вбачали в ній інструмент для отримання репарацій з окупаційних зон союзників, то британці та американці розглядали її як механізм стримування радянського апетиту до репарацій. Сталінська тактика наразі виявилася менш успішною. Якщо, як стверджують деякі вчені, Сталін хотів подати свою позицію щодо розчленування як поступку членам Альянсу й натомість вимагати згоду на величезні виплати репарацій, він явно зазнав невдачі. Оскільки рішення щодо репарацій було відкладено, здобутки Сталіна за 5 лютого були досить скромними. Він переконав союзників додати слово «розчленування» до формули німецької капітуляції, але погодився на зону окупації для французів, хоч і не хотів, щоб Франція відновила великодержавний статус[173].

Радянські історики пізніше не шкодували сил, щоб приховати сліди невдалих ініціатив Сталіна в перші дні Ялтинської конференції. Радянські редактори коригували видання протоколу конференції у двох основних питаннях: вони видалили кілька зауважень та ремарок Сталіна з обговорення розчленування Німеччини

1 ... 40 41 42 ... 151
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ялта. Ціна миру», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ялта. Ціна миру"