Читати книгу - "Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років"

Власники підприємств масово закривали заводи і фабрики. У 1918 р. звільнення робітників, яке розпочалося ще за часів Центральної Ради, набуло масового характеру. У середині літа біржі праці зареєстрували в Києві 35 тис. безробітних, у Херсоні та Харкові — по 25 тис., Одесі — 2 тис. Якщо враховувати збільшення в кілька разів цін на всі продукти харчування і те, що фактична заробітна плата на заводах і фабриках зменшувалася (порівняно з 1913 р. — майже вдвічі), то підстав для поширення в Україні страйкового руху ставало дедалі більше261. П’ятого серпня 1918 р. гетьман затвердив постанову про організацію громадських робіт з метою запровадження робочих місць для безробітних. Зокрема, такі роботи проводили в Києві з укріплення Андріївської гірки, у Ніжині — щодо спорудження мостів через річку Остер, по впорядкуванню території біля могили Т. Шевченка, розробку кам’яних кар’єрів біля сіл Лозоватка й Селище262. Міністерство фінансів випустило для фінансування цих робіт понад 2,5 млн крб263.

Усуненню кризових явищ у промисловості не сприяли уповільнені темпи роботи Міністерства праці на чолі з Ю. Вагнером. Незважаючи на те, що відомство прагнуло досягти діалогу з профспілками, його кроки не були ефективними. На 1-й Всеукраїнській конференції профспілок, скликаній 21—27 травня за підтримки гетьманської влади, були зроб­лені певні кроки до порозуміння між робітниками й урядом. Проте, оскільки серед учасників зборів переважали речники РСДРП (меншовиків) і українських соціалістичних партій, які представляли не місцеві територіальні спілки, а правління окремих професійних об’єднань, обра­на Всеукраїнська центральна рада профспілок не стала справжнім представницьким органом усього робітництва України. Натомість уряд домігся від конференції рішень, які б утримували робітників від боротьби проти чинної влади264. Про повільні темпи роботи відомства, очолюваного Ю. Вагнером, свідчить і той факт, що про розроблення робітничого законодавства стало відомо зі сторінок газет лише в жовтні 1918 р., тобто на сьомому місяці діяльності уряду.

Особливо складним було становище залізничників. Уряд не спромігся погасити заборгованість заробітної плати. Чотирнадцятого—п’ятнадцятого липня 1918 р. робітники Здолбунівського, Сарненського та Коростенського залізничних вузлів Південно-Західної залізниці розпочали страйк. Шістнадцятого—сімнадцятого липня до нього приєдналися залізничники Одеси, Києва, Поліської залізниці. Страйк швидко набрав загальноукраїнського характеру. За урядовим повідомленням у газеті «Нова Рада» головними вимогами залізничників були: сплата різниці заробітку з вересня до 15 листопада 1917 р. та введення заробітної плати згідно з декретом радянського уряду від 11.12.1917, а також забезпечення харчами з інтендантських складів265. Основною причиною страйків здебільшого була більшовицька агітація. На заклик Центрального страйкому 19 липня зупинили рух на Московсько-Києво-Воронезькій залізниці, 20 — на Харківському вузлі та Катеринославській залізниці, 21 — на Слобідській, 23 — Північно-Донецькій. Загалом у страйку взяли участь близько 200 тис. залізничників266. Прийнявши рішення про відновлення в Україні дії царського закону від 2 грудня 1905 р. про суворі покарання за участь у страйках, гетьманський уряд намагався придушити цю політичну акцію. На підставі урядового рішення Державна варта спільно з німецькими та австрійськими військами вдалася до жорстких репресій проти страйкарів. Переслідування й голод змушували залізничників України повернутися до роботи. Однак робітники продовжували висувати все нові й нові вимоги (підписання колективних угод, збільшення заробітної плати, поліпшення санітарно-гігієнічних умов праці тощо). Натомість підприємці відповіли локаутами й новими звільненнями (Луганськ), закриттям профспілок (Херсон), а військова влада — жорстокими покараннями страйкувальників. Так, відповідно до наказу генерала Менгельбіра, командира німецького корпусу, учасників страйків чекала каторга чи трирічне ув’язнення, а призвідників — страта267.

257

Українська Держава (квітень — грудень 1918 року). — Т. 1. — С. 167.

258

Липинський В. Листи до братів-хліборобів: Про ідею і організацію українського монархізму. — Київ — Філадельфія, 1995. — С. 8.

259

Рубльов О. С., Реєнт О. П. Українські визвольні змагання 1917—1921 рр. — С. 120.

260

Скоропадський П. Спогади: кінець 1917 — грудень 1918. — Київ — Філадельфія, 1995. — С. 355.

261

Рубльов О.С., Реєнт О.П. Українські визвольні змагання 1917—1921 рр. — С. 123.

262

Українська Держава (квітень — грудень 1918 року). — Т. 2. — С. 210.

263

Дорошенко Д. Історія України. — Т. ІІ. — С. 220.

264

Україна: Хроніка ХХ століття: Рік 1918. — С. 202.

265

Нова Рада. — 1918. — 21 липня.

266

Україна: Хроніка ХХ століття: Рік 1918. — С. 264.

267

Рубльов О. С., Реєнт О. П. Українські визвольні змагання 1917—1921 рр. — С. 123—124.

Один з пунктів роздачі їжі для потерпілих під час вибуху на Звіринці

Гетьманська влада намагалася різними способами вгамувати страйк залізничників: терміновою виплатою заробітної плати, залученням до роботи штрейкбрехерів, погрозами передати залізниці у відання німецької військової влади. Але всі ці заходи не мали успіху. Незважаючи на репресії та військово-польові суди, страйк тривав до середини серпня 1918 р., загальмувавши передислокацію військ Німеччини та Австро-Угорщини на Західний фронт, став на перешкоді вивезенню до Центральних країн хліба та інших продуктів харчування268. Через страйк створювалося критичне становище із постачанням населенню низки регіонів України, зокрема західних — продовольства, зменшилися хлібні запаси на складах губернії, що призвело до значних спекуляцій хлібом. Лише за тиждень страйку торгівці підвищили ціну на хліб з 1 крб 20 коп. до 3—4 крб269.

Відновленню ритмічної роботи залізниць в Україні значною мірою сприяли зацікавленість німецького командування в безперебійному вивезенні продукції з України та зусилля Міністерства шляхів, яке для наведення порядку запровадило інститут залізничних комісарів, що спирався на збройну силу. Однак той факт, що більшовики зуміли перегнати до Росії значну кількість паровозів та близько 80 тис. вагонів, не міг не позначитися згубно на стані залізничних перевезень270.

Для налагодження діалогу уряду з профспілками при Міністерстві праці було створено комітет праці, на який було покладено попереднє обговорення підготовлених міністерством законопроектів. Однак комітет не зміг захистити інтереси робітників, а навпаки, погіршив їхнє становище, запровадивши під міністерським тиском 12-годинний робочий день на всіх металургійних підприємствах України. Подальший розвиток взаємин між гетьманським урядом та робітництвом України був окреслений у зверненні П. Скоропадського до українського народу про скликання особливої наради для погодження робітничого законодавства. Згодом і в «Грамоті гетьмана до всього українського народу», виданій 29 жовтня 1918 р., містилася обіцянка розробити ряд заходів для розвитку промислового життя в Україні271.

Аналізуючи соціальну політику гетьманського уряду, сучасні дослідники здебільшого дотримуються думки, що він проводив таку робітничу політику, «яка не зачіпала основних завоювань революції, тобто гетьман не пішов шляхом реставрації царських порядків, як про це стверджувалося в літературі, а залишив соціально-економічні завоювання робітництва, здобуті ним у революції, в силі»272. У соціальній сфері працювали державні та громадські структури, що їх склали ще в добу Центральної Ради: комісаріати праці, фабричні інспекції та окружні інженери, біржі праці, де фактично було повністю збережено персонал.

Гетьманський уряд поступово розвивав державний апарат опікування соціально незахищеними верствами населення, переважно жертвами Першої світової війни. Міністерство народного здоров’я і опікування, яке очолював лікар-фармаколог Ю. Любинський, досягло безперечних успіхів у забезпеченні охорони здоров’я в Україні, боротьбі з епідемічними захворюваннями, становленні судової медицини, реформуванні медичної та фармацевтичної освіти тощо. Уряд прагнув фінансового забезпечити дитячі притулки, притулки для дітей