Читати книгу - "Зерно правди"

хворим серцем і тим, що більше ніколи не приготує рулету, якщо він негайно не повернеться. Ройський чув, усе розумів, але зупинитися вже не міг. Увійшов досередини, спорохнявілі дошки підлоги не те, щоб скрипнули, а якось неприємно плямкнули.

Якусь хвилину призвичаювався до темряви, вікна були невеликі, де-не-де забиті дошками, хоча надворі й було сонячно, та сюди проникало небагато світла, принаймні на перший поверх, бо вище бив сніп променів, і саме туди попрямував Ройський. Круки залишилися надворі, один, найбільший, стояв на порозі, відрізаючи можливість втечі. Старенький зупинився біля сходів і подумав, що це погана ідея, бо сходинок залишилося небагато, а ті, що залишилися, довіри не викликають. Навіть, якби він був неймовірно легеньким і неймовірно сміливим котом, краще не ризикувати. І все ж рушив догори, подумки докоряючи собі, що він дурний старий дідуган, і давно вже минули ті часи, коли після кожної пригоди, отямившись, він міг сказати «завжди мені все вдається».

Поручень був слизький від вологи й плісняви, годі було вхопитися голіруч. Тож він обгорнув руку шарфом. Перша сходинка зламалася, щойно Ройський ступив на неї, на щастя, він цього сподівався. Друга виявилася цілком міцною, третя теж, до восьмої все було непогано, про всяк випадок вирішив оминути горбату від вологи сьому. Далі — гірше. Дев’ятої не було, одинадцятої та дванадцятої теж. А десята, що ж... зрештою, він задалеко зайшов, щоб розважати, став на ній і швидко підтягнув хвору ногу. Сходинка застережно зойкнула й затріщала, а тоді почала помалу зсуватися, і Ройський відчув, що сповзає по гнилому дереву. Злякавшись, щоб не впасти, він швидко, як на свої роки, перестрибнув через дірку, і в цей момент йому краще було заспокоїтися, але підлога другого поверху опинилася на рівні його очей, і це старого погубило. Аби якомога швидше дістатися фінішу, він швиденько подолав ще дві сходинки, але хвора нога схибила, він утратив рівновагу і, злякавшись, що гепнеться вниз, кинувся до снопа сонячних променів, які вливалися крізь дірку в даху й велике балконне вікно. Щось хруснуло, на жаль, це була не дошка, біль у зламаному зап’ястку пронизав тіло Ройського, розлився гарячою, нудотною хвилею. Стогнучи, він перевернувся на спину, сонце засліпило його, він інстинктивно затулив очі зламаною рукою, біль сіпнув, йому здалося, наче хтось обценьками видирав кістки передпліччя. Скрикнув голосно й притиснув руку до грудей, дихав швидко й судомно крізь зціплені зуби, зробилося зле, під затиснутими повіками сонячні видива змагалися за місце із червоними пелюстками. І все ж йому вдалося звестися на коліна й розплющити очі, перше, що побачив, була колонія крихітних грибів, що виростала зі щілини в червоній підлозі. Картина виглядала настільки абсурдно, що він не міг не засміятися. Дурний стариган, якого дідька він узагалі сюди попхався, і як тепер спуститися униз? Пожежникам доведеться знімати його, як кошеня з дерева.

По спині шмагонув якийсь шматок толю. Ройський уже трохи заспокоївся. Тоді підвівся, вдарившись головою об уламок даху, що звисав досередини. Вилаявся й озирнувся, щоб побачити, що толь, на жаль, був аж ніяк не толем, і не уламком даху. Труп висів на гаку під сволоком, як розрубана туша, тулуб був ув’язнений у бочці, наїжаченій здоровенними цвяхами. Вище бочки тіло було гіпсово-білим, нижче — укрите шаром закреплої крові, на якій радісно вигравало сонце. На рудоволосій голові небіжчика сидів крук і дивився на Ройського блискучим оком-намистинкою. Тоді невпевнено дзьобнув пластир, що безпорадно звисав із лоба.

Ройський заплющив очі. Картина зникла, але негатив залишився під повіками назавжди.

4

Цікаво, чи знайшли вони вже труп? Це не має жодного значення, він просто про це думає. Коли саме знайдуть, нині, або, зрештою навряд, за тиждень, теж не важливо. Вмикає телевізор, знаходить інформаційний канал, стишує звук. Палікот вихиляє «чвертку» віскі, Едельман покладає квіти до пам’ятника Героїв гетто. Дві картинки почергово. Коли знайдуть труп, усе це стане другорядним.

5

Прокурор Теодор Шацький примчав на місце раніше за Вільчура, піднявся драбиною на другий поверх покинутого будинку відразу за поліцейськими. Чутки розходилися швидко, на Замковій уже стояв натовп, люди підходили зусібіч. За Шацьким по драбині видерся Маршалок, огрядний поліцейський із пишними вусами. Перш ніж Теодор встиг віддати який-небудь наказ, Маршалка занудило, якусь мить він боровся, але зрештою обригав себе й свої вуса. «Неймовірно», — подумав Шацький, хоча насправді не мав до нього претензій. Картина була моторошна, чи не найжахливіша з усіх, які йому доводилося бачити за свою кар’єру. Напіврозкладені трупи, потопельники, обгорілі трупи, жертви бандитських розборок і бійок з розчерепленими довбешками — усе це блякло поруч із трупом Гжегожа Будника, що висів на гаку. Іще недавно його розшукувала поліція як єдиного підозрюваного в справі про вбивство дружини.

Шацький дивився на сюрреалістичну у своїй жорстокості картину, мозок, атакований надміром імпульсів, насилу засвоював інформацію, працюючи ніби на сповільнених обертах. Що найдужче кидалося у вічі?

Напевно, бочка, кошмарний реквізит, який надавав сцені риси театральної нереальності, спричинившись до того, що Шацький ледь не очікував оплесків, після яких труп розплющить очі й усміхнеться до глядачів.

Напевне, увагу привертало обличчя. На якихось курсах із криміналістики Шацький довідався, що людський мозок запрограмований на розпізнання облич, на нюанси в їхньому виразі, на емоції, що вимальовуються на них, на будь-які зміни, що повідомляють про те, чи до людини можна всміхнутися, чи краще приготуватися до втечі. Тому іноді дехто бачить на шибці Богоматір або страхітливу гримасу на стовбурі дерева — таким чином мозок усюди, постійно дошукується людських облич, намагається їх виловити, посортувати на знайомі й незнайомі, вгадати емоції. Мозок Шацького страждав від вигляду обличчя Будника. Особливі прикмети голови міськради — хворобливе виснаження, запалі очі, руда чуприна й борода, цей нещасний синець на чолі — були спотворені устромленим у підборіддя гаком, який виходив через щоку. Пошматовані м’язи надавали обличчю відсутнього, бентежного виразу, немов Будник на мить зазирнув до пекла й побачене змінило його назавжди. Шацький подумав, що залежно від рівня садизму вбивці ця метафора не могла бути далекою від істини.

Та найгіршими були кольори, безжалісно вихоплені різким о цій порі року сонцем. Тіло Будника, сніжно-біле вгорі, позбавлене крові, як і тіло його дружини кілька днів тому, унизу було криваво-блискучим, це скидалося на збочену інсталяцію сучасного мистецтва, думка бунтівного митця про сучасну Польщу. Дивіться, ось вам ваші національні барви. Голий польський труп, замордований згідно легенди, яку вигадали його предки, аби мати змогу безкарно