Читати книгу - "Дружина мандрівника в часі"

з-під вина, що стоїть на підвіконні, лицьовий бік правої долоні. Нігті варто би підстригти, а квартира взагалі могла би претендувати на кошти з федерального фонду допомоги постраждалим від катастроф. Можливо, інший я захоче узятись за цю роботу, трохи прибрати в квартирі, відпрацювати своє проживання. Подумки розглядаю вміст холодильника та комірчину з продуктами й висную, що запасів вистарчить. Сьогодні планую привести до себе Клер, але й гадки не маю, що робити зі своїм додатковим тілом. Та раптом мене лякає думка про те, що, можливо, Клер захоче бути з цією моєю пізнішою іпостассю, адже вони вже краще знають одне одного. Це чомусь змушує мене панікувати. Намагаюсь заспокоїти себе тим, що якщо зараз щось віднімається, то пізніше воно додасться. Але я все ще роздратований і хочу, щоби хтось із нас просто забрався геть.

Уважно розглядаю свого двійника. Він згорнувся клубочком, як їжак, лицем від мене. Скоріш за все, спить. Заздрю йому. Він – це я, але я – ще не він. Він уже прожив цих п’ять років, які для мене поки що лишаються таємницею, щільно загорнутою. Вона очікує, щоб вистрелити, мов пружина, і несподівано вжалити. Звісно, всі ті радощі, які мали бути, – він уже їх мав; у мене ж вони ще попереду, наче нерозкрита коробка шоколадних цукерок.

Намагаюсь подивитися на нього очима Клер. Чому в нього таке коротке волосся? Мені завжди дуже подобалося моє чорне хвилясте волосся до плечей, таке воно в мене ще зі старших класів. Але рано чи пізно я його підстрижу. В мене зринає думка, що волосся – це саме те, що допоможе Клер зрозуміти, що я – не той чоловік, якого вона знала ще з раннього дитинства. Вона ліпить з мене подобу того, хто існує лише в її голові. Ким би я був без неї?

Не тим, хто розмірено й глибоко дихає в моєму ліжку. Його шия та спина то підіймаються, то опускаються, разом з хребтом та ребрами. Шкіра гладенька, на ній мало волосся, щільно обтягує м’язи та кістки. Він виснажений, але все ж спить так, наче у будь-який момент може зірватися й побігти. Чи від мене насправді йде така напруга? Думаю, так. Клер скаржиться, що я не можу розслабитися, доки не виснажу себе до смерті. Але поруч із нею я часто розслабляюся. Цей старший я дещо худіший та більш виснажений, проте міцніший та спокійніший. Але зі мною може й не викаблучуватися; він настільки чітко обізнаний у всіх моїх слабких місцях, що я можу лише підкоритися йому, причому, заради своїх же власних інтересів.

Зараз 7:14. Стає очевидним, що вже не засну. Встаю з ліжка та вмикаю кавоварку. Натягую спіднє та спортивні штани, трохи розминаюсь. Нещодавно мене боліли коліна, тому обмотую їх еластичним бинтом. Надягаю шкарпетки та зашнуровую пошарпані кеди. Скоріш за все, вони й слугували причиною моїх хворих колін. Укотре клянуся собі купити завтра нове взуття. Треба було запитати свого гостя, яка там у нього погода. А, так, грудень у Чикаґо – це мерзенна погода, de rigueur[35], сказали би французи. Надягаю свою старезну футболку з надписом «Чиказький кінофестиваль», чорну спортивку та теплу помаранчеву толстовку з капюшоном та великими літерами Х спереду та ззаду, зі світло-відбиваючої стрічки. Хапаю рукавиці, ключі та йду до людей, у світ. Не можна сказати, що це поганий день, як буває ранньої зими. На землі зовсім мало снігу, вітер грається ним, підкидаючи туди-сюди. На Дірборн-стрит затор, свій концерт улаштовують заведені двигуни. Небо сіре, потроху світає. Прив’язую ключі до взуття та вирішую пробігтися уздовж озера. Повільно біжу уздовж Делавер-стрит на схід до Мічиґан-авеню, пересікаю місток та продовжую свою пробіжку вздовж велосипедної доріжки далі на північ Оук-стрит Біч. На вулиці лише найзатятіші бігуни та велосипедисти. Озеро Мічиґан густого синювато-сірого кольору; зараз відплив, видніється темно-коричнева смуга піску. Над моєю головою кружляють чайки, шугають угору понад водою. Мої рухи скуті; холод для моїх суглобів – досить неприємний супровід. Поступово усвідомлюю, що біля озера досить навіть холодно, можливо мінус двадцять. Тому біжу дещо повільніше, ніж зазвичай, розігріваюсь, нагадуючи своїм бідним колінам та кісточкам, що завдання усього їхнього життя – носити мене далеко і швидко, коли це мені буде потрібно. Відчуваю в легенях холодне сухе повітря, серце б’ється безтурботно, а коли добігаю до Норт-авеню, то вже взагалі почуваюся добре і починаю пришвидшуватися. Біг для мене означає багато: виживання, спокій, ейфорія, усамітнення. Він свідчить доказом мого фізичного існування, моєї здатності контролювати рухи якщо не в часі, то у просторі, а також підкорення мого тіла моєму духові, хай навіть і тимчасове. Прорізаю повітря під час бігу, навколо мене все почергово змінюється, приходить і йде, і доріжка, наче кіноплівка, рухається під моїми ногами. Пригадую, як дитиною, задовго до появи відеоігор та Інтернету, вкладав кіноплівки у невеличкий проектор у шкільній бібліотеці та жадібно дивився їх, обертаючи ручку, яка з пискливим звуком прокручувала рамку. Зараз навіть не можу пригадати, які вони були, та що там показувалось, проте дуже чітко пам’ятаю запах бібліотеки та те, як щоразу підстрибував під час того пискливого звуку. А зараз я лечу – оте золоте відчуття, наче можу полетіти прямісінько до неба, і я невразливий, ніщо не може мене зупинити, ніщо не може зупинити мене, ніщо, ніщо, ніщо, ніщо…

Вечір того ж дня (Генрі двадцять вісім і тридцять три, Клер двадцять)

Клер: Йдемо на концерт «Violent Femmes», що в концертній залі «Араґон». Генрі не дуже палав бажанням іти, хоча не розумію цього: йому подобається цей гурт. Отож, ми все-таки курсуємо у автівці приміськими вуличками у пошуках місця для паркування. Авто петляє довкола, повз Ґрін Міл, бари, житлові будинки з тьмяним освітленням, подібні до якихось декорацій пральні автомати. Зрештою припарковую авто на Арґайл, і ми йдемо слизьким розбитим тротуаром, тремтячи від холоду. Генрі ходить швидко, тому я завжди трішки задихаюся, коли йдемо разом. Завжди помічаю, що він робить зусилля, щоб іти зі мною в ногу. Знімаю рукавичку і вкладаю руку в кишеню його пальта. Він обіймає мене за плечі. Хвилююся, бо ми ще ніколи не ходили на танці удвох, а я люблю «Араґон», у всій його загниваючій псевдоіспанській розкоші. Колись моя бабуся Міґрем розповідала, як у тридцяті тут танцювали під великі оркестри, все було ще новим та гарним, на балконах ніхто не бився, а чоловічі вбиральні не були обмочені уздовж і впоперек.