Читати книгу - "Сповідь відьом. Тінь ночі"

Він чекає на вас обох, — зауважив Ален, старанно зберігаючи нейтральний вираз обличчя. — Будьте обережні на сходах, мадам. Східці вкриті льодом.

— Справді, обох? — Метью поглянув угору на квадратну головну вежу замку і стиснув губи.

Він міцно тримав мене за лікоть, тому я не мала особливого клопоту, піднімаючись сходами. Але наприкінці підйому мої ноги тремтіли так сильно, що я перечепилася через нерівний край кам’яної плити долівки на вході — і мало не впала. Цього було достатньо, щоб запальний характер спалахнув роздратуванням.

— Що він собі думає?! — різко мовив Метью, ловлячи мене за талію. — Вона ж була в дорозі кілька днів поспіль!

— Його накази вирізняються точністю і детальністю. — Жорсткий офіційний тон Алена прозвучав як попередження.

— Та все нормально, Метью, — заспокоїла я його і зняла з голови каптур, аби краще роздивитися велику залу, що розкинулася переді мною. Вітрина з обладунком та списами, яку я бачила в двадцять першому сторіччі, кудись зникла. Її місце займав різьблений дерев’яний екран, який допомагав розвіювати протяги, коли двері відчинялися. Зникли й фальшиві середньовічні прикраси, круглий стіл та порцелянова чаша. Натомість на стінах стиха погойдувалися гобелени, колихані потоком, спричиненим тим, що тепле повітря з каміна змішувалося з холоднішим вуличним повітрям. Решту простору займали довгі столи з низькими лавами по краях, між якими метушилися чоловіки й жінки, викладаючи на них тарілки та чашки для вечері. Там було достатньо місця для десятків створінь. Цього разу галерея менестрелів високо угорі не пустувала — вона була заповнена музикантами, які налаштовували свої інструменти.

— Як цікаво, — тихо мовила я, ледь ворушачи заціпенілими губами.

Своїми холодними пальцями Метью взяв мене за підборіддя і повернув до себе обличчям.

— Ти вся синя, — сказав він.

— Я принесу жаровню, щоб зігріти їй ноги, і теплого вина, — пообіцяв Ален. — А потім порозпалюю каміни.

З’явився теплокровний чоловік і забрав мою мокру накидку. Метью різко обернувся туди, де, наскільки я пам’ятала, в двадцять першому сторіччі була їдальня. Я прислухалася, але нічого не почула.

Ален вибачливо похитав головою.

— Він не в найкращому гуморі.

— Схоже, що так воно і є, — сказав Метью, похнюпившись. — Філіп бажає, щоб ми прийшли. Ти впевнена, що хочеш його бачити, Діано? Якщо не хочеш бачити його сьогодні увечері, то я спробую витримати його гнів.

Але Метью не можна було залишати наодинці під час зустрічі з батьком, якого не бачив понад шістдесят років. Колись він допомагав мені впоратися з моїми привидами й страхами, і тепер я мала зробити те саме для нього. А потім я збиралася піти до ліжка, де планувала вилежуватися аж до Різдва.

— Ходімо, — рішуче кинула я, підбираючи свої спідниці.

Сеп-Тур був надто старовинним, щоб мати такі сучасні зручності, як коридори, тому ми пройшли крізь аркові двері праворуч від каміна до кутка кімнати, яка згодом перетвориться на гранд-салон Ізабо. Зараз ця кімната ще не була напхана меблями, а натомість прикрашена з таким же аскетизмом, який я бачила скрізь у Франції під час своєї подорожі. Важкі дубові меблі не так просто було мимохідь поцупити, і вони навіть були спроможні пережити незначні пошкодження, отримані під час бою, про що свідчив глибокий рубаний слід, залишений на поверхні скрині. Звідти Ален провів нас до кімнати, де колись ми з Ізабо снідали серед жовтавих теракотових стін за столом, заставленим керамічним посудом та важкими срібними ножами й виделками. Нині ж ця кімната, маючи лише один стіл та крісло, була жалюгідною подобою отої, сучасної. На поверхні столу були папери та писарські причандалля. Часу оглянути кімнату ретельніше я не мала, бо ми вже почали підніматися зачовганими сходами до незнайомої мені частини шато.

На широкому майданчику сходи раптом урвалися. Ліворуч перед нами відкрилася довга галерея, що містила химерний асортимент всіляких приладів та штукенцій, годинників, зброї, портретів та меблів. На мармуровій голові якогось стародавнього божества невимушено красувалася погнута золота корона. Із її центру мені поблажливо підморгував криваво-червоний рубін завбільшки з яйце.

— Сюди, — сказав Ален, жестом руки запрошуючи нас до наступної кімнати. Там були ще одні сходи, які вели угору, а не вниз. Із кожного боку зачинених дверей виднілися кілька незручних ослонів. Ален зупинився, мовчки й терпляче чекаючи реакції на наш прихід. І вона не забарилася — у вигляді єдиного латинського слова, що прозвучало крізь товстий шар дерева:

— Introite.

Метью аж сіпнувся, зачувши його. Ален стривожено поглянув на нього і штовхнув двері. Вони тихенько розчинилися, повернувшись на міцних, добре змазаних завісах.

Напроти дверей, повернувшись до нас спиною, сидів чоловік із блискучим волоссям. Навіть у сидячому положенні було видно, що він доволі високий, з широкими плечима атлета. По паперу шкрябала ручка, витворюючи безперервну високу ноту, що гармонізувалася безперервним потріскуванням дров у каміні та завиванням поривчастого вітру надворі.

До цієї музики додалася басова нота:

— Sedete.

Тепер настала моя черга сіпнутися. Цього разу розчинені двері не пом’якшили звуку, і тому голос Філіпа пролунав так, що у мене аж у вухах задзвеніло. Цей чоловік звик, щоб йому підкорялися без зайвих запитань. І ноги понесли мене до одного з двох приготованих крісел, щоб сісти у нього, як було наказано. Я вже встигла зробити аж три кроки і лише тоді здогадалася, що Метью й досі стоїть на порозі. Я повернулася до нього і взяла за руку. Метью стояв, спантеличено опустивши очі й явно намагаючись відігнати від себе спогади.

За кілька секунд ми перетнули кімнату. Я вмостилася у кріслі, отримавши обіцяну дірчасту металеву жаровню під ноги та вино. Співчутливо поглянувши на нас і кивнувши, Ален вийшов. І ми стали чекати. Для мене це чекання було важким, а для Метью — нестерпним. Його внутрішня напруженість увесь час зростала, аж поки він не почав тремтіти, переповнений придушеними емоціями.

На ту мить, коли його батько нарешті засвідчив нашу присутність, мої тривога та напруження вже підібралися небезпечно близько до поверхні. Я витріщалася на свої руки, гадаючи, чи достатньо вони сильні, щоб задушити Філіпа, коли на моїй схиленій у поклоні голові розквітли дві страшенно холодні точки. Піднявши підборіддя, я виявила, що дивлюся прямо в рудувато-коричневі очі грецького божества.

Коли я вперше побачила Метью, то моїм початковим інстинктивним бажанням було тікати. Але Метью — хоч яким би великим та приголомшуючим він не здавався того вересневого вечора в Бодлійській