Читати книгу - "Картковий будинок"

від неї смужку, аж поки не дійшов до маленького отвору, вирізаного у стінці кейса. Западина була не більше двох дюймів у діаметрі, а чітко посередині неї містився радіопередавач, доповнений власним мініатюрним блоком живлення — люб’язний подарунок японського виробника.

Менеджер крамниці охоронного обладнання біля Тоттенгем-корт-роуд, куди Уркгарт навідався два тижні тому, начепив на обличчя маску цілковитої байдужості, коли Уркгарт пояснив необхідність перевірити одного нечесного працівника. «Буває»,— ось і все, що він сказав. Він виявив значно більше ентузіазму, описуючи всі можливості обладнання, яке міг запропонувати. Це один з найпростіших і найчутливіших передавачів на ринку, пояснив він, який гарантовано вловить майже будь-який неекранований звук на відстані до п’ятдесятьох метрів і передасть на приймач, виготовлений на замовлення, і запише на магнітофон, який активується звуком. «Лише переконайтеся, що мікрофон наведено на джерело звуку, і я гарантую, звучатиме, ніби симфонія Малера».

Уркгарт підійшов до шафи й дістав ще один червоний міністерський кейс. Усередині, гніздячись у ще одній захисній полістироловій обгортці, було сховане модифіковане портативне FM-радіо з вбудованим касетним диктофоном, налаштоване на довжину хвиль передавача. Уркгарт залюбки помітив, що довгограюча касета, яку він поставив, майже закінчилася. Значить, було достатньо гамору, щоб активувати диктофон.

— Сподіваюся, це не лише тому, що ти хропів, Патрику,— пожартував Уркгарт сам до себе.

Саме тоді апарат ще раз увімкнувся, клацнувши, пропрацював десять секунд і зупинився.

Уркгарт натиснув кнопку перемотки й саме дивився, як крутяться котушки-близнята, коли знову задзвонив телефон, викликаючи його до прем’єр-міністра. Терміново. Ще один урок з латання дірок.

— Нічого страшного,— сказав він, проводячи пальцями по обох червоних шкіряних кейсах,— почекаєш.

Виходячи з будинку, він сміявся.

Розділ двадцятий

Деякі політики думають про високий пост, ніби той моряк про море,— як про велику пригоду, повну непередбачуваності й захвату. Вони вбачають у ньому шлях до своєї долі. Я ж бо бачу в ньому щось, у чому вони, вірогідно, потонуть.

Субота, 16 жовтня

Не лише «Кронікл» наступного дня після промови прем’єр-міністра оголосив її катастрофою. Приєдналися й інші газети, як і кілька рядових членів парламенту та лідер опозиції.

Поразка на довиборах у Дорсет-істі, коли новина тільки-но звалилася на конференцію о ранній порі п’ятничного ранку, спершу прибила прихильників партії, та це відчуття розвіялося ще до сніданку. За своїми мюслями чи повним англійським сніданком партійці почали виприскувати своє розчарування, і в них могла бути лише одна ціль. Генрі Колінґридж.

Уже до обіду здавалося, що кореспондентів у Борнмуті обсідають безіменні старші партійні посадовці, кожен з яких заявляв, ніби попереджав прем’єр-міністра не проводити довибори у тиждень конференції, а зараз вони скидали з себе відповідальність за поразку. У відповідь офіс прем’єр-міністра з відчаю мстився — звісно ж, неофіційно. Там казали, що провина лежить на штабі партії, за який, певна річ, відповідав лорд Вільямс. Виправдання, щоправда, здебільшого пропустили повз вуха. Зграйний інстинкт узяв гору.

В одній з проурядових газет писалося:

Прем’єр-міністра вчора знову спітнав провал. Варто було б використати свою промову для придушення дедалі більших сумнівів щодо його лідерства, а один з його колег по Кабінету вже описав її як «недоцільну й недоречну». Слідом за катастрофічним рейтингом і принизливою поразкою на довиборах на одній з найвірніших дільниць, партія вимагала реалістичного аналізу і розради. Натомість, за словами одного з представників, «ми отримали черству жуйку старої виборчої промови».

Критика Колінґриджа стала більш відкритою. Пітер Берстед, депутат маргінального округу Лестер-Норт, сказав учора ввечері: «Електорат на виборах попереджувально дав нам по пальцях. Його більше не вдовольнять кліше й задушлива самовпевненість. Можливо, прем’єр-міністру саме час подумати про передачу повноважень».

В офісній будівлі на південному березі Темзи редактор «Вікенд-Вотч», передової програми поточних подій, вивчив газети і скликав поспішну конференцію своїх працівників. За двадцять хвилин програму про домовласників-шантажистів, заплановану на наступний день, відклали й увесь шістдесятихвилинний репортаж замінили. Для участі запросили Берстеда разом з кількома опитувачами громадської думки й аналітиками. Новій програмі дали заголовок «Час іти?».

Зі свого дому в густолистому передмісті поблизу Епсома старший менеджер маркет-мейкерів «Barclays de Zoete Wedd» зателефонував двом колегам. Вони домовилися приїхати в офіс у понеділок особливо рано. «Усе це політичне гівно підірве ринки. Треба трохи змінити фонди, поки інші виродки не почали продавати».

В неділю з переможеним кандидатом на іст-дорсетських довиборах зв’язалися з «Мейл». Газета навмисне дочекалася, поки він закінчить обід, під час якого він топив свої печалі. Кандидатову ворожість до лідера своєї партії було не приховати. «ВІН ПОЗБАВИВ МЕНЕ МОГО МІСЦЯ. ТО ЧИ БУДЕ ЙОМУ ЗАТИШНО НА ЙОГО ПОСАДІ?» Чудовий заголовок.

У своєму пишному заміському будинку в стилі Палладіо, у гемпширському Нью-Форесті, Уркгарт прийняв дзвінки кількох колег з Кабінету і старших рядових парламентарів, які висловлювали своє занепокоєння. Також подзвонив йому з Йоркширу голова низового виконавчого комітету, передаючи подібні тривоги.

— Знаєте, зазвичай я би переказав це голові партії, Френсисе,— пояснив простакуватий йоркширець,— та здається, між штабом партії та Даунінг-стріт іде війна. Хай мені, якщо потраплю в самісінький вир цього всього.

Тим часом у Чекерзі, офіційній резиденції прем’єр-міністра, розташованій серед горбистих лук і чималої охорони в сільському Бакінгемширі, Колінґридж просто собі сидів, ігноруючи офіційні папери, позбавлений натхнення. Камінь почав котитися з гори, й він гадки не мав, як його спинити.

Наступний удар, який упав трохи згодом того дня, заскочив зненацька майже усіх. Навіть Уркгарта. Він очікував, що «Обзерверу» знадобиться щонайменш ще кілька тижнів на перевірку жмута паперів і фотокопій, що їх він їм надіслав (цілком анонімно). Він очікував більшої ретельності адвокатів, та здавалося, в «Обзервері» боялися, що конкурент може вийти на слід. «Хріново, якщо не опублікуємо, хріново, якщо опублікуємо. Тож уперед!» — гаркнув редактор на свій ньюзрум.

Уркгарт був у гаражі, де він тримав свій «ровер спід пайлот» 1933 року, коли надійшов дзвінок. На тому «ровері» він любив погасати дорогами Нью-Форесту, ніби та «рожевошкіра версія жабеняти пана Тода», як приказувала його дружина, спокійна з думки, що нема такого дурного поліцейського, щоб штрафувати таку чудову британську класику, та й до того ж головний констебль був членом того самого гольф-клубу, що і її чоловік. Уркгарт саме налаштовував потрійний карбюратор, коли Мортіма погукала з будинку.

— Френсисе! Чекерз на дроті!

Він узяв слухавку на стіні гаража, ретельно витираючи руки засаленою ганчіркою.

— Френсис Уркгарт слухає.

— Головний організаторе, заждіть,