Читати книгу - "Відьмак. Сезон гроз"

зі мною. Виїдьмо гостям назустріч.

Гостей було двійко. Один мав солом’яний капелюх, міцні щелепи та випнуте підборіддя, а вся пика його була чорною від кількаденної щетини. Другий був могутньої статури, справжній велетень.

— Фіш.

— Пане сержант.

Шевлова аж тіпнуло. Явіль Фіш не просто послався на їх колишнє знайомство часів спільної служби в регулярній армії. Шевлов не любив нагадувань про той час. Не хотів пам’ятати ані про Фіша, ані про службу, ані про гівняну сержантську платню.

— Вільна компанія, — Фіш кивнув у бік села, звідки долинали крики та плач, — за роботою, як бачу? Карна експедиція, га? Палити станеш?

— Моя справа, що стану.

«Не стану», — подумав. Із жалем, бо палити села він полюбляв, та й компанія полюбляла також. Але наказу не було. Наказ був кордони перенести та з поселенців данину взяти. Хто опиратиметься— гнати геть, але добутку не чіпати. Новим поселенцям послужить, коли тих сюди доставлять. З півночі, де навіть на узгір’ях затісно.

— Дивачку, прошу уточнити, я схопив, вона в мене, — заявив. — Як і замовляли. Зв’язана. Легко не було; якби я про те знав, зажадав би більше. Але вмовилися ми на п’ятсот, тож п’ятсот мені й належить.

Фіш кивнув, велетень під’їхав, вручив Шевлову два гаманці. На передпліччі його витатуйовано було змію, що згорнулася навколо клинка кинджала в літеру «S». Шевлов знав те татуювання.

З’явився ще один із компанії з бранцем. У дивачки на голові був великий, аж до колін мішок, скручений шнуром так, аби тримати їй руки. З-під мішка стирчали голі ноги, худі, наче палички.

— Що це? — указав Фіш. — Пане сержант, добродію? П’ятсот новіградських крон трохи забагато як за кота в мішку.

— Мішок— задарма, — холодно промовив Шевлов. — Як і добра порада. Не розв’язуй і всередину не зазирай.

— Бо?

— Бо ризиковано. Покусає. А може й закляття накласти.

Велетень перекинув бранку через сідло. Спокійна досі дивачка зашамотілася, заборсала ногами, заскавчала з-під мішка. Але не дуже воно їй допомогло: мішок добряче її стримував.

— Звідки знатиму, — запитав Фіш, — чи воно те, за що я плачу? А не якась випадкова дівчина? Нехай би й із цього ось села?

— Закидаєш, що брешу?

— Чого б то, чого б, — Фіш не став наполягати— перш за все завдяки вигляду Коцюби, а той погладжував держак сокири, що висіла біля сідла. — Я тобі, Шевлов, вірю. Знаю: твоє слово не дим. Ми ж знайомі, нє? Ще з давніх, старих часів…

— Поспішаю, Фіш. Обов’язок кличе.

— Бувай, сержанте.

— Цікаво, — відізвався Коцюба, дивлячись, як ті віддаляються. — Цікаво, навіщо вона їм. Та дивачка. Ти не питав?

— Не питав, — холодно признався Шевлов. — Бо про такі справи не питають.

Він трохи співчував дивачці. Доля її, скоріше, мало його обходила. Але він здогадувався, що виявиться вона недоброю.

У світі, де смерть на полюванні, немає часу на докори сумління чи на вагання. Часу вистачає виключно на рішення. Байдуже, яке це рішення, жодне з них не має меншої чи більшої ваги, ніж інше. У світі, де смерть на полюванні, немає рішень важливих чи неважливих. Є тільки рішення, які приймає воїн перед обличчям неминучої загибелі.

Карлос Кастанеда. Колесо часу

Розділ 12

На розстані доріг стояв дороговказ, стовп із прибитими до нього дошками, що вказували на чотири сторони світу.

* * *

Світанок застав його там, де Ґеральт упав, викинутий порталом, — на мокрій від роси траві в хащах поблизу болота чи озерця, де аж роїлося від птаства, чиї ґелґотіння та крякання вирвали його з важкого та неспокійного сну. Уночі він випив відьмачий еліксир, який завбачливо завжди мав при собі в срібній гільзі у вшитому на поясі сховку. Еліксир, названий «Іволгою», вважався за панацею, особливо дієву проти всілякого роду отруєнь, заражень та результатів дії будь-якого роду отрут і токсинів. Ґеральт рятувався «Іволгою» більше разів, ніж зміг би пригадати, утім, ніколи пиття еліксиру не викликало таких наслідків, як зараз. Десь годину після його вживання він змагався з корчами та небувало сильними блювальними рефлексами, розуміючи, що блювоту допустити не може. У результаті, хоча ту битву він виграв, змучившись, провалився в глибокий сон. Який, до речі, міг виявитися також і наслідком дії суміші скорпіонової отрути, еліксиру та телепортаційної подорожі.

Щодо подорожі, то він не був упевненим, що саме сталося й чому створений Дегерлундом портал викинув його саме сюди, на цю багнисту пустинь. Сумнівно, аби чародій зробив це свідомо, більш правдоподібною була звичайна телепортаційна аварія, щось, чого він побоювався вже з тиждень. Те, про що він багато разів чув і чому кілька разів був свідком— коли портал замість переслати пасажира туди, куди повинен, викидав його десь-інде, у місці абсолютно випадковому.

Коли він опритомнів, у правій руці тримав меча, а в стиснутій лівій мав клапоть тканини, уранці ідентифікований як манжет сорочки. Тканина була втята гладенько, наче ножем. Утім, не мала слідів крові, тож телепорт не відтяв руки— тільки шматок сорочки чародія. Ґеральт жалів, що тільки його.

Найгіршу аварію порталу, що назавжди відбила йому бажання телепортуватися, Ґеральт спостерігав на початку своєї відьмачої кар’єри. Серед нуворишів, багатих паненят і «золотої молоді» тоді панувала мода на переміщення з місця на місце, а деякі чародії за величезні суми робили цю розвагу можливою. Якогось дня— відьмак саме при тому був— пересланий любитель телепортації з’явився в порталі перетятий точнісінько по осі. Виглядало це як відкритий контрабас. Потім усе з нього випало та вилилося. Після того нещасного випадку зачарування телепортами помітно зменшилося.

«Порівняно з чимось таким, — подумав він, — приземлитися в багно— це просто-таки щастя та вигода».

Він іще не відновив сили повністю, усе ще відчував запаморочення та нудоту. Але відпочивати часу не було. Він знав, що портали залишають сліди, чародії мали засоби, аби відслідкувати шлях телепорту. Утім, якщо те, що сталося, було, як він підозрював, вадою порталу, шанс прослідкувати його шлях межував із неможливістю. Але й так надто довго залишатися поблизу місця приземлення не було розумним.

Він рушив скорим маршем, аби розігрітися й розім’яти м’язи. «Почалося все з мечів, — подумав він, чалапаючи по калюжах. — Як там мовив Любисток? Послідовність нефортунних випадків та нещасливих інцидентів? Спершу я втратив мечі. Ледь три тижні пройшли, а втратив уже й кобилу. Залишену в Сосниці Плітку, якщо ніхто її там не знайде й не привласнить собі, напевне з’їдять вовки. Мечі, кобила. Що далі? Страшно помислити».

Через годину переправи через болото він нарешті вийшов на сухіші місця, а ще через годину— і