Читати книгу - "Відьмак. Хрещення вогнем"

за одні, якась то підозріла шайка. Гей же, до справи. Нехай коня дають, а тоді йдуть уже, кудой захочуть.

— Ага, свята правда, — сказав старший селянин. — Тре’ нам діло скінчити, бо час гонить. Давайте, оточки, коня. Того вороного. Потреба нам у ньому, аби вомпера відшукати. Зніми, молодко, дитинку з кульбаки.

Мільва, яка увесь час із байдужим обличчям дивилася у небо, подивилася на хлопа, а риси її небезпечно загострилися.

— Ти до мене мовиш, селюче?

— Аби до тебе. Давайки вороного, тре’ його нам.

Мільва потерла спітнілий карк і стиснула зуби, а вираз її зморених очей став по-справжньому вовчим.

— Про що вам, люди, йдеться? — відьмак посміхнувся, намагаючись розрядити напружену ситуацію. — Навіщо вам кінь, про якого ви так ґречно просите?

— А як-то інакше нам гроб вомпера знайти? Усі відають, що тре’ на вороному жеребчику жальник об’їхати, а біля якої могили жеребчик стане й не дасться з місця рушити, там вомпер і лежить. Тоді тре’ його вирити й осиковим кілочком проштрикнути. Не противтеся, бо нам чи пан, чи пропав. Мусимо ми того вороного мати!

— Інша масть, — примирливо запитав Любисток, протягуючи хлопу вуздечку Пегаса, — не придасться?

— Аніяк.

— Тоді біда вам, — сказала крізь стиснуті зуби Мільва. — Бо я коня нє дам.

— Як це — не даси? Не почула, шо я сказав, дівко? Тре’ нам!

— Вам. А мені — нє.

— Існує полюбовне рішення, — лагідно відізвався Регіс. — Як я розумію, пані Мільва опирається, щоб не віддавати коня у чужі руки…

— Отож, — лучниця сплюнула спересердя. — Здригаюся від однієї думки.

— Тож аби вовк був ситим, а вівці цілими, — спокійно продовжував цирульник, — нехай пані Мільва сама сяде на вороного й об’їде некрополь, раз це так необхідно.

— Не стану я, наче дурепа, по цвинтарю їздити!

— Та тебе ніхто й не просить, дівко! — крикнув отой із волоссям по брови. — Для того тре’ юнака, хвата, бабі на кухні біля горнятків крутитися треба. Дівка й справді пізніше придатися може, бо супроти упиряки дуже придатні дівочі сльози, як ними вомпера покропити, то згорить він, наче смолоскип. Але сльози мусить чиста й не доторкана ще молодка пролити. Не здається мені, аби ти такою була, молодко. Отож, не придатна ти ні до чого.

Мільва зробила швидкий крок вперед і невловимим рухом вистрелила правим кулаком. Хрупнуло, голова хлопа сіпнулася, від чого заросле підборіддя і шия утворили пречудову мішень. Дівчина зробила другий крок і гепнула його прямо, основою відкритої долоні, посилюючи силу удару укрученням стегон і плечей. Хлоп відсахнувся, заплутався у власних лаптях і звалився, вальнувши у менгір потилицею із добре чутним тріском.

— Тепер бачиш, на шо здатна або до чого я придатна, — сказала лучниця голосом, що тремтів від люті, розтираючи кулака. — Хто з нас хват, а кому біля горняток місце. Вірю, нема нічо луччого за кулачний бій, після нього усе завжди відоме. Хто юнак і хват, той на ногах стоїть, а хто дурбецел і хамула, той на землі лежить. Права я, селяни?

Кметі не поспішали із підтвердженням, дивилися на Мільву з роззявленими ротами. Той у повстяному ковпаці став біля поваленого на коліна й обережно поплескав його по щоці. Без результату.

— Убитий, — простогнав він, підводячи голову. — На смерть. Як же воно так, дівко? Як же воно так, узяти й убити людину?

— Я не хотіла, — прошепотіла Мільва, опускаючи руки й бліднучи, що аж страх. А потім зробила дещо, на що абсолютно ніхто не сподівався.

Відвернулася, гойднулася, сперлася чолом об менгір і різко зблювала.

* * *

— Що з ним?

— Легкий струс мозку, — відповів Регіс, устаючи й застібуючи торбу. — Череп цілий. Уже він отямився. Пам’ятає, що сталося, пам’ятає, як його звуть. Це добрий знак. Живі емоції пані Мільви були, на щастя, безпідставні.

Відьмак глянув на лучницю, яка сиділа неподалік під кам’яною брилою з очима, спрямованими удалечінь.

— Вона не делікатна панянка, яка піддається подібного роду емоціям, — пробурмотів. — Вину я б, скоріше, приписав учорашньому самогону з белладоною.

— Вона вже ригала раніше, — стиха втрутився Золтан. — Позавчора, рано-вранці. Всі ще спали. Думаю, що то через ті гриби, що ми їх на Турлузі жерли. У мене також живіт пару днів болів.

Регіс глянув на відьмака дивним поглядом з-під сивіючих брів, посміхнувся загадково, замотуючись у чорний вовняний плащ. Ґеральт підійшов до Мільви, відкашлявся.

— Як ти себе почуваєш?

— Поганючо. Що із кметем?

— Нічого йому не буде. Опритомнів. Але Регіс заборонив йому вставати. Хлопи монтують колиску, до табору їхнього відвеземо його між двома конями.

— Візьміть мого вороного.

— Узяли ми Пегаса й червоно-брунтаного. Вони лагідніші. Вставай, час у дорогу.

* * *

Компанія, що зросла чисельно, нагадувала тепер погребальну процесію й із погребальною швидкістю волочилася.

— Що скажеш про того їхнього вампіра? — нарешті заговорив Золтан Хівай. — Віриш у ту історію?

— Я не бачив убитих. Нічого не можу сказати.

— Це явна липа, — упевнено заявив Любисток. — Кметі говорили, що вбиті були розшарпані. Вампір не розшарпує. Він вгризається в артерію і випиває кров, залишаючи два виразні сліди іклів. А жертва часто виживає. Читав я про те у книжці спеціаліста. Були там також гравюри, що представляли сліди укусів вампіра на лебединих шиях дівиць. Підтвердь, Ґеральте.

— Що я маю підтвердити? Тих гравюр я не бачив. На дівицях я також мало розуміюся.

— Не шуткуй. Сліди вампірських укусів ти мусив бачити не раз і не два. Ти колись стикався із випадком, аби вампір розшарпав жертву на шматки?

— Ні. Такого не буває.

— У випадку вищих вампірів — ніколи, — м’яко відізвався Еміель Регіс. — Із того, що мені відомо, у такий страшний спосіб не калічать також альп, катакан, муля, брукса або носферату. Досить брутально із рештками жертв обходяться, натомість, фледер й екімма.

— Браво! — Ґеральт глянув на нього зі справжнім подивом. — Ти не оминув ані одного різновиду вампірів. І не назвав жодного з міфічних, що існують лише у байках. Насправді, приголомшливе знання. Тож ти також не можеш не знати, що фледерів й екімм не зустрічається у нашому кліматі.

— Тоді як воно? — пхикнув Золтан,