Читати книгу - "Володар Перстенів"

став куняти. Попереду нього Піпін упав навколішки. Фродо зупинився.

— Годі, — почув він голос Мері. — Не ступлю і кроку без відпочинку. Треба подрімати. Під вербами прохолодно. Менше мух!

Фродо це не сподобалося.

— Уперед! — вигукнув він. — Спати ще рано. Спершу мусимо вибратися з лісу.

Та Піпін і Мері його вже мовби не чули. Поряд, позіхаючи і тупо кліпаючи, стояв Сем. Раптом дрімота стала долати і самого Фродо. У голові в нього все попливло. Запала мертва тиша. Мухи перестали дзижчати. Тільки легенький шум, м'яке лопотіння ледве чутного наспіву чулося з навислого гілля. Він підвів обважнілі очі й побачив над собою величезну вербу, стару та замшілу. Здоровенне дерево розкинуло гілки, мов розпростерті руки з численними довгими пальцями, вузлуватий і покручений стовбур зяяв широкими розколинами, що поскрипували в лад із рухами гілок. Листя, що тріпотіло на тлі ясного неба, засліпило Фродо, й він упав, де стояв, у траву.

Піпін і Мері дотяглися до верби і прилягли, притуливши спини до стовбура. Величезні розколини розійшлися позаду них, а дерево собі поскрипувало. Гобіти подивилися на сіро-жовте листя, що тріпотіло на сонці й тихо співало. Вони заплющили очі, й тоді їм здалося, що вони чують слова, слова про затінок, воду та дрімоту. Вони піддалися чарам і міцно заснули біля стовбура великого сірого дерева.

Фродо якийсь час лежав, борючись зі сном, а потім таки зіп'явся на ноги. Ним керувало непереборне бажання зануритись у прохолодну воду.

— Стривай, Семе, — промимрив він. — Занурю ноги на хвилю. У напівсні він перебрів до протилежного боку стовбура, що був повернутий до води, де покручені коренища тягнулися до річки, мов уперті драконенята до водопою. Фродо виліз на один такий корінь і опустив розпашілі ноги у прохолодну брунатну воду; тієї ж миті він також заснув, спиною до стовбура.

Сем присів, почухав потилицю і широко позіхнув. Він був занепокоєний. Ще сонце не опустилось, а ті раптом розіспалися.

— Тут винні не тільки сонце та спека, — пробурмотів він до себе. — Не подобається мені це здоровезне дерево. Підозріле якесь. Послухайте-но, розспівалося про сон! І до чого це!

Він звівся на ноги і, похитуючись, пішов подивитися, як там поні. Двійко їх розбрелося стежкою, і тільки-но він їх завернув, коли почув два звуки; один голосний — наче щось велике шубовснуло у воду, а другий тихий, але дуже виразний, наче клацання замка, коли двері тихо і швидко зачиняються.

Сем кинувся до річки. Фродо був у воді біля берега, великий корінь над ним неначе хотів занурити його у воду, а той не опирався. Сем схопив його за куртку і витягнув із-під кореня, а потім насилу — на берег. Фродо відразу прокинувся і закашлявся, випльовуючи воду.

— Ти знаєш, Семе, — промовив він нарешті, — це кляте дерево зіпхнуло мене у воду! Я це відчув. Обхопило великим коренем і занурило у воду!

— Вам, напевно, приснилося, пане Фродо, — сказав Сем. — Не варто було спати в такому місці.

— А де решта? — запитав Фродо. — Цікаво, що їм сниться. Вони обійшли дерево, і тоді Сем зрозумів, що означало те клацання.

Піпін зник. Розколина, біля якої він розлігся, зачинилася, ніби і не було її. Мері потрапив у пастку: інша розколина поглинула його до пояса; видно було ноги, а решта зникла в темному отворі, краї якого стиснулись обценьками.

Фродо й Сем спочатку заходилися гамселити кулаками по стовбурі там, де лежав Піпін. Потім гарячково силкувалися розчепити щелепи розколини, що затиснула бідолашного Мері. Та все даремно.

— Ну, що за лихо таке! — закричав у нестямі Фродо. — І чого ми попхались у цей жахливий Праліс? Краще би зосталися у Струмковій Балці!

Він щосили копнув дерево, не відчуваючи болю. Ледь помітне тремтіння пробігло від кореня аж до гілок; листя зашелестіло і зашепотіло, — наче хтось тихо й віддалік засміявся.

— А чи немає сокири в наших клунках, пане Фродо? — запитав Сем.

— У мене є сокирка на хмиз для вогнища, — відповів Фродо. — З неї користі мало.

— Стривайте-но! — скрикнув Сем, при згадці про вогнище у нього зблиснула думка. — Може, зробимо щось із вогнем!

— Може, — мовив Фродо похмуро. — Швидше за все, засмажимо Піпіна живцем.

— Для початку можемо поранити або налякати це дерево, — розлютився Сем. — Якщо ж воно їх не відпустить, я його звалю, навіть якщо доведеться гризти його зубами. — Він кинувся до поні й хутко вернувся з двома коробочками труту і сокиркою.

Вони швиденько назбирали сухої трави, листя і шматочків кори, наламали хмизу. Усе купкою склали біля стовбура з протилежного від бранців боку. Від першої ж іскри суха трава зайнялася, спалахнуло полум'я і повалив дим. Затріскотів хмиз. Язички вогню лизнули зашкарублу кору старезного дерева. Верба здригнулась до самої верхівки. Листя мовби зашипіло над головами гобітів од болю та гніву. Мері голосно зойкнув, а з глибини дерева почувся приглушений крик Піпіна.

— Загасіть! Загасіть! — закричав Мері. — Бо вона мене навпіл перекусить! Вона так і каже!

— Хто? Що? — вигукнув Фродо, кидаючись до другого боку дерева.

— Загасіть! Загасіть! — благав Мері.

Гілля верби несамовито загойдалося. Здійнявся вітер і загойдав гілля всіх інших дерев довкола, мовби в тиху дрімоту річкової долини кинули камінь, від якого по всьому Пралісу розкотилися брижі гніву. Сем загасив вогонь і затоптав жар. А Фродо, не тямлячи, навіщо він це робить і на що сподівається, побіг стежкою, вигукуючи: «Рятуйте! Рятуйте! Рятуйте!» Він ледве чув свій голос, який зривався на вереск: голос відносило вітром і топило в гаморі листя, щойно слова злітали з уст. Його охопили розпач і безсилля.

Раптом він зупинився. Щось йому відповіло, чи то просто причулося; відгукнулося десь позад нього, з глибини Пралісу. Він обернувся і прислухався: так, у лісі справді хтось співав; глибокий веселий голос виспівував безжурно та радісно, але якусь нісенітницю:

Бім-бом! Тірлі-бом! Тірлі-бом-било!

Тірлі-бом! Гопки-цьом! Гей, миле діло!

Том Бом, любий Том, Том Бомбадилло!

Сподіваючись на допомогу, та водночас остерігаючись нової біди, Фродо та Сем завмерли. Раптом із довгого потоку нісенітниць (чи так їм здавалося) вихопилася дзвінка і виразна пісня:

Гей! Гей! Веселись! Гей! Гей! Дорогенька!

Вітер легко летить, а за ним шпаненько.

Унизу під Горбом хтось, мов сонце, сяє,

Хтось на сходах чека прохолоди з гаю,

То моя паняночка, Річки рідна донька,

Наче вербонька гнучка, чиста, як водонька.

Старий Бомбадил лілії несе їй,

І стрибає, і співа пісеньки веселі.

Гей! Гей! Веселись! Веселися ще й радій,

Золотинко, Золотинко, ясний скарбе мій!

Ну ж