Читати книгу - "Золотошукач"

який тримає китаєць, здається, там можна також харчуватися. Я йду за ним, уночі, крізь вулички Порт-Матюрена. Я — на Родриґесі.

Родриґес, Англійська затока, 1911 рік

Саме так, зимового ранку 1911 року (у серпні, гадаю, чи на початку вересня) я у своїх пошуках прибув на пагорби, що височіють над Англійською затокою.

Протягом тижнів і місяців я обстежував Родриґес спочатку на півдні, там, де відкривається ще один фарватер, перед островом Ґомбрані, до накопичення уламків чорної лави у Малагасійській гавані, на півночі, подолавши високі гори у центрі острова, Манґо, Патат, Гору Бон Дьє. Я користувався нотатками з книги Пенґре. «На північ від Великого Порту, — писав він 1761 року, — ми не знайшли досить води, щоб вона тримала нашу пірогу, або ж ця вода, сполучаючись з відкритим морем, була надзвичайно бурхлива, щоб нести таку вутлу посудину. Таким чином, пан Пенґре відіслав усі піроги тим шляхом, яким вони прийшли, з наказом приєднатися до нас наступного дня в Урочищі Великих Вапняків…» І, до речі: «Гори поблизу Чотирьох Фарватерів стрімкі і, оскільки там майже нема рифів і узбережжя цілком відкрите вітрам, море так затято б’є об берег, що ризик перетнути цю частину моря був би величезним». Прочитане при тремтливому світлі свічки у номері готелю в Порт-Матюрені свідчення Пенґре нагадує мені відомий лист, написаний старим моряком, ув’язненим у Бастилії, прочитавши який, мій батько повірив в існування скарбу: «На західному краю острова в тому місці, де море б’є в берег, тече річка, йдіть уздовж річки до джерела, навпроти буде тамаринд. На відстані вісімнадцяти футів від тамаринду починається кам’яна кладка, під якою заховано величезний скарб».

Того ранку, ще вдосвіта, я ішов узбережжям, охоплений якоюсь гарячковою нетерплячкою. Перетнув міст Дженнер, який стоїть за межами Порт-Матюрена. Далі перейшов убрід річку Бамбук поруч з невеликим цвинтарем. Починаючи від того місця більше не було будинків, і дорога вздовж моря звужується. Дорога праворуч здіймається до Cable & Wireless, англійської телеграфної компанії, що розташована на вершині піку Венери.

Я обійшов будинки телеграфу, можливо, від страху зустрітися з одним із тих англійців, яких трохи бояться люди з Родриґеса.

З калатанням серця підіймаюся на вершину пагорба. Саме сюди, тепер я в цьому переконаний, Пенґре приїздив 1761 року, аби спостерігати за транзитом Венери[27] перед тими астрономами, які супроводжували лейтенанта Неейта 1874 року і дали її ім’я вершині.

Мене хитає від різкого східного вітру. Біля підніжжя скелі я бачу невисокі хвилі, що, долаючи фарватер, приходять з океану. Якраз піді мною розташовані будинки компанії Cable & Wireless, довгі дерев’яні бараки, пофарбовані сірою фарбою, оббиті приклепаними аркушами бляхи, наче панцерники. Трохи вище серед вакоа[28] помічаю білий будинок директора, веранду з натягнутими шторами. О цій годині служби телеграфу ще зачинені. Тільки один чорношкірий сидить на сходах ангара і палить, не дивлячись на мене.

Йду далі через чагарники. Невдовзі дістаюся краю кручі, бачу там велику долину. Одразу розумію, що нарешті знайшов місце, яке шукав.

Англійська затока розмашисто, в обидва боки від гирла Очеретяної річки, відкривається до моря. З того місця, де я стою, до самих гір тягнеться долина. Я розрізняю кожен кущ, кожне дерево, кожен камінь. У долині нема нікого, жодного будинку, жодного сліду людини. Лише каміння, пісок, тоненький струмок з річки, віхті пустельних рослин. Стежу очима за течією струмка вглиб долини, туди, де починаються ще темні високі гори. Пригадую яругу Мананави, коли ми з Дені зупинялися, наче на порозі забороненої території, чекаючи ледь чутного клекоту фаетонів.

Тут у небі нема птахів. Лише хмари, що здіймаються з моря, на півночі, і пливуть у гори, проносячи свої тіні над долиною.

Довго стою на вершині кручі на різкому вітрі. Шукаю дороги, аби спуститися. Звідти, де я стою, це неможливо. Над гирлом річки нависають стрімкі скелі. Підіймаюся на вершину пагорба, пробиваючи собі дорогу серед чагарників. Вітер зі стогонами, які ще більше підсилюють відчуття самотности цієї місцини, проривається крізь листя вакоа.

Нарешті перед самим підйомом на вершину пагорба знаходжу прохід — обвал, який спускається в долину.

Зараз я в долині, простую берегом Очеретяної річки, не знаючи куди йти. Звідси долина здається широкою, вдалині вона зливається з чорними пагорбами і високими горами. Північний вітер, який проникає через гирло річки, приносить шум моря, здіймає невеликі вихори з піску, схожого на попіл, через який я на мить подумав про той приїзд чоловіків на конях. Але тут стоїть якась дивна тиша, певно, через світло.

З іншого боку за пагорбами і за піком Венери кипить галасливе життя Порт-Матюрена, ринок, через гавань Ласкар в різних напрямках снують піроги. А тут усе мовчазне, наче на безлюдному острові. Що я тут знайду? Хто на мене чекає?

До кінця дня навмання обстежую долину. Хочу зрозуміти, де я. Хочу зрозуміти, навіщо я дійшов сюди, що мене розтривожило, налякало. На сухому піску на березі річки патичком креслю план долини — вхід до гавані, оточеної зі сходу і заходу великими базальтовими скелями. Русло Очеретяної річки майже прямою лінією тягнеться на південь, потім викривляється, перш ніж заглибитися в улоговину між горами. Мені не треба порівнювати цю місцевість з планом батька: я переконаний, що стою над закопаним скарбом.

Знову відчуваю сп’яніння, запаморочення. Скільки тут тиші, скільки самотности! Лише дихання вітру серед скель, який приносить далеке рокотання моря на рифах, але цей звук походить з безлюдного світу. Сліпучо-блакитними небесами біжать хмари, схожі на дим, і зникають за пагорбами. Мені несила тримати в собі цю таємницю! Мені хочеться щодуху кричати, аби мене почули понад пагорбами, а також ще далі, за межами цього острова, на тому боці моря, аж у Форест-Сайді, аби мій голос проник крізь стіни й увійшов у серце Лаури.

Чи ж кричав я насправді? Не знаю, моє життя вже стало схожим на сни, де бажання і їхнє здійснення — те саме. Біжу вглиб долини, перестрибую через чорні скелі, через струмки, біжу з усієї сили через чагарники, серед обпалених сонцем тамариндів. Не знаю, куди я біжу, але біжу так, наче лечу, слухаючи гул вітру в вухах. Затим падаю на сіру землю, на гостре каміння, навіть не відчуваючи болю, задихаюсь, увесь залитий потом. Довго лежу на землі, повернувши голову до хмар, які все ще втікають на південь.

Тепер знаю, де я. Знайшов місце, яке шукав. Після цих місяців блукань відчував спокій, нове шаленство. Протягом тих