Читати книгу - "Сходження Ганнібала"

— А Ганнібал? Ви готові на все заради нього, хіба не так?

Вона почала щось відповідати, щось пояснювати на своє виправдання, а потім просто сказала «так» і чекала…

— Допоможіть йому. Допоможіть мені, Паскалю.

Ніколи до того вона не зверталася до нього по імені.

— Скажіть йому, щоб прийшов до мене.

46

Ріка Есон, темна й легітна, линула повз пакгауз і попід чорним судном, пришвартованим до причальної стінки неподалік Вер-ле-Петі.[116] Вікна низеньких кают на верхній палубі були затулені фіранками. На борт тягнулися електричні й телефонні дроти. Вологе листя палубного садочка сяяло свіжістю.

Вентиляційні люки були прочинені. Із трюму почувся зойк. Жіноче обличчя з гримасою болю показалося в однім із нижніх ілюмінаторів, притиснулось щокою до шибки, але чиясь товста рука відтягнула його від вікна й засмикнула фіранку. Ніхто цього не бачив.

Легкий туман прикрасив ореолами ліхтарі на набережній, згори пробивалося світло лиш декількох зірок. Воно було слабеньким і надто мутним для астрологічного прогнозу.

У кінці дороги охоронець при воротах освітив ліхтарем фургон із написом «Кафе дель Есте»[117] та, впізнавши Петраса Кольнаса, махнув йому рукою в бік оточеної колючим дротом стоянки.

Кольнас поспішив до причалу крізь склад, де робітник зафарбовував трафаретні написи «U. S. POST EXCHANGE, NEUILLY»[118] на товарних контейнерах. Кольнасу довелося лавірувати, склад був щільно ними заставлений.

Перед трапом, біля дерев’яного ящика замість столу, сидів охоронець. Допомагаючи собі ножем, він їв ковбасу й одночасно курив. Він витер руки носовиком, щоб обшукати візитера, але тут же впізнав Кольнаса і кивком голови видав дозвіл на прохід. Кольнас не часто бачився з рештою колег, у нього було особисте життя. Він шастав по кухні свого ресторану з мискою, все куштував і сильно обважнів із часів війни. Зігмас Мілко, худий, як завжди, впустив його до каюти.

Владіс Ґрутас сидів на шкіряній канапі, жінка з синцем на щоці робила йому педикюр. Вона мала затурканий вигляд і була надто старою, щоб її можна було продати. Ґрутас підвів голову з приємним, відкритим виразом на обличчі, що зазвичай означало: він насторожений. Шкіпер за штурманським столиком грав у карти з пузатим громилом на ім’я Мюеллер, у минулому служакою SS Dirlewanger Brigade,[119] відкриті шия й руки його були вкриті тюремними татуюваннями, а решту наколок приховував одяг. Ґрутас подивився на них своїми блідими очима, і вони, склавши карти, хутко полишили каюту. Кольнас не гаяв часу на привітання.

— Жетон Дортліха було встромлено йому між зуби. Добротна німецька іржостійка сталь, вона не розплавилася, не згоріла. Хлопець тепер матиме і ваш жетон, і мій, і Мілків, і Гренців.

— Ти ще чотири роки тому радив Дортліху, щоб обшукав ту хату, — промовив Мілко.

— Тепер цей лінивий курвань попав на той пікнік, де поштрикали виделкою його, — сказав Ґрутас.

Не дивлячись на жінку, він відштовхнув її ногою, і вона поспішила геть із каюти.

— Де цей поганий хлопчисько, що вбиває Дортліхів? — спитав Мілко.

Кольнас здвигнув плечима.

— Він студент, у Парижі. Я не знаю як він отримав візу. Він в’їхав легально. Інформації про його виїзд нема. Там не знають, де він дівся.

— А що, як він заявиться в поліцію? — припустив Кольнас.

— З чим? — спитав Ґрутас. — З малечими спогадами, дитячими кошмарами, старими жетонами?

— Дортліх міг розказати йому про телефонні дзвінки до мене, про зв’язок із тобою, — зробив припущення Кольнас.

Ґрутас здвигнув плечима:

— Хлопець намагатиметься створити нам трохи неприємностей.

Мілко гмикнув:

— Неприємностей? Я сказав би, що для Дортліха він створив велику неприємність. Вбити Дортліха було нелегко, він його, певне, застрелив у спину.

— Мені заборгував Іванов, — сказав Ґрутас. — Служба безпеки радянського посольства вичислить маленького Ганнібала, а решту ми вже самі зробимо. Тоді наш Кольнас перестане нервуватися.

Звідкілясь долетіли приглушені крики і звуки ударів. Ніхто з них на це не звернув ніякої уваги.

— Місце Дортліха тепер заступив Свенка, — нагадав Кольнас, намагаючись демонструвати спокій.

— А він нам потрібний? — спитав Мілко.

Кольнас гмикнув.

— Нам доведеться мати з ним справу. Свенка працював із Дортліхом два роки. У нього наші речі. Він єдина ланка між нами і картинами. Він займається депортантами, може примічати пристойніших із тих, котрих спрямовують до центру переміщених осіб у Бремергафені. А ми можемо витягати їх звідти.

Наляканий планом Плевена[120] і можливим переозброєнням Німеччини, Йосип Сталін вичищав Східну Європу методом масових депортацій. Потяги, забиті вщент людьми, везли одних на трудову смерть у сибірських таборах, а інших — до мізерного існування в таборах біженців на заході. Розпачливі висланці були для Ґрутаса багатим джерелом постачання жінок і хлопчиків. Він очолював велику торгівельну мережу. Його морфін був німецької медичної якості. Він постачав конвертери електричного струму на чорний ринок електротоварів, а також робив будь-які вдосконалення психіки, яких для кращого функціонування потребував його живий товар.

Ґрутас меланхолійно запитав:

— Цей Свенка був на фронті?

Вони не вважали по-справжньому діловими тих, хто вберігся від крові і бруду Східного фронту.

Кольнас знизав плечима.

— По телефону в нього молодий голос. Дортліх сам усе вирішував.

— Ми вивеземо все зараз. Продавати ще рано, але звідти треба вивозити. Коли він знову зателефонує?

— У п’ятницю.

— Скажи йому, щоб уже починав.

— Він захоче й сам виїхати. Йому потрібні документи.

— Ми можемо перекинути його до Рима. Не знаю, чи потрібен він нам тут. Обіцяй йому що завгодно, ну, ти сам знаєш.

— Картини перебувають у розшуку.

— Повертайся до свого ресторану, Кольнасе. Продовжуй на дурняк годувати фліків, і вони так само будуть рвати твої штрафні квитанції. Наступним разом, коли знову їхатимеш сюди мені щось мекати, привези тістечка.

— Та він у порядку, — сказав Ґрутас Мілкові, коли Кольнас уже пішов.

— Сподіваюся, — відповів Мілко. — Мені не хочеться керувати рестораном.

* * *

— Дітер! Де Дітер? — Ґрутас гатив у двері каюти на нижній палубі, і ті розчахнулися.

Там на своїх ліжках сиділи дві перелякані жінки, зап’ястя кожної було прикуте ланцюгом до трубчатої рами її койки. Двадцятип’ятирічний Дітер розчепіреною жменею вхопив одну з них за волосся.

— Наставиш їм синців, розіб’єш губи — і наші гроші втрачені, — нагадав Ґрутас. — А ось ця зараз буде моя.

Дітер відпустив волосся жінки і почав ритися у своїх забитих мотлохом кишенях, шукаючи ключі.

— Ево!

Старша жінка ввійшла до каюти і стала під стіною.

— Добре вимий оцю, і Мюеллер доправить її в садибу, — наказав Дітер.

Ґрутас і Мілко пройшли через склад до машини. У спеціальному, огородженому линвою відділку стояли ящики з написами «Побутова