Читати книгу - "Спаситель"

В одномісній палаті Уллевольської лікарні Юн крізь простирадло відчув, як вібрує мобільник, і похапцем схопив його.

– Слухаю?

– Це я.

– А-а, привіт, – відповів він, навіть не намагаючись приховати, що розчарований.

– Скидається на те, ніби ти чекав на дзвінок від когось іншого, – мовила Рагнхільд трохи надміру жвавим тоном, котрий виказує ображену жінку.

– Я не можу багато говорити, – відповів Юн, зиркнувши на двері.

– Я лише хотіла сказати, що, як на мене, те, що трапилось з Робертом, – жах. І що я дуже співчуваю тобі.

– Дякую.

– Тобі, певно, боляче. Власне, ти зараз де? Я намагалася додзвонитися тобі додому.

Юн мовчав.

– Мадс сьогодні повернеться пізно, тож, якщо хочеш, я б могла сьогодні до тебе заїхати.

– Ні, Рагнхільд, дякую, я упораюсь самотужки.

– Я думала про тебе. Навкруги так темно й холодно. Мені лячно.

– Тобі не буває лячно, Рагнхільд.

– Часом. – У голосі була чутна удавана образа. – Тут так багато кімнат, а людей немає.

– Переїжджай у менший будинок. Я закінчую, тут не дозволяють користуватися мобільниками.

– Стривай, Юне! Ти де?

– У мене неважкий струс мозку. Я у лікарні.

– У якій лікарні? У якому відділенні?

Юн вагався.

– Люди здебільшого спочатку питають, як трапився струс.

– Ти ж знаєш, мені бридко, коли ти не кажеш, де знаходишся.

У Юна перед очима вигулькнуло яскраве видовище, як завтра, у час для відвідин, Рагнхільд прийде з великим трояндовим букетом. Й те, як питально подивиться Теа – спершу на нього, потім – на неї.

– Медсестра йде, – прошепотів він. – Я кладу слухавку.

Він натиснув «відбій» і дивився у стелю, поки телефон догравав прощальну мелодію й дисплей згас. Вона має рацію. Навколо темрява. От тільки це йому лячно.

Рагнхільд Гільструп, заплющившись, постояла біля вікна, а потім глянула на годинник. Мадс сказав, що має чимало справ через підготування засідання правління, тож він повернеться пізно. Віднедавна він часто таке казав. Колись завжди казав точну годину й повертався хвилина до хвилини або й раніше. Не те щоб вона прагнула, щоб він якнайскоріше повернувся, просто трохи дивне відчуття. Трохи дивне, та й по всьому. Й знов-таки, дивина в іншому: почалося це після того, як отримали роздруківку всіх розмов із стаціонарного телефону. Але ж вона її не замовляла. Але її прислали, п’ять сторінок А4, у якій містилося аж надто багато подробиць. Треба б припинити без угаву телефонувати Юнові, але вона не мала змоги. Через його погляд. Достоту як у Юханнеса. Погляд цей не був ані ласкавим, ані розумним, ні лагідним, аж ніяк. Одначе він читав в її думках перше, ніж вони складалися. Казав їй, яка вона. Й все-таки кохав її.

Вона розплющилася, глянула на садибу – шість молів[28] живої природи. Краєвид нагадав їй про швейцарський інтернат. Сніговий відблиск заливав світлом простору кімнату, блакитнувато-білі вилиски лягали на стелю та стіни.

Вона сама наполягала, щоб будинок звели саме тут, високо над містом, по суті, у лісі. Можливо, так вона менше почуватиметься невільницею, під замком. Її чоловік, Мадс Гільструп, гадаючи, що йдеться про неволю у місті, радо згодився вкласти частину власних коштів у зведення цієї вілли. Радість загалом коштувала десять мільйонів. Коли вони переїхали сюди, їй видавалось, що її випустили з одиночки у двір, просто неба. Сонце, повітря, широчінь. Проте все одно взаперті, як в інтернаті.

Часом, достоту як сьогодні ввечері, вона розмірковувала, як вона опинилася тут. Підсумовуючи обставини, які склалися ззовні, трапилось все так. Мадс Гільструп – спадкоємець одного з великих спадків у Осло. Вони зустрілися в Америці, у кампусі неподалік Чикаго, у штаті Іллінойс, де обидва вивчали економіку в університеті середнього рівня, котрий, утім, надавав престижу більше, ніж будь-який гарний норвезький вуз, та ще й вчитися там було веселіше. Вони обоє із заможних родин, хоч він – багатший. Його родина мала статок, який збили п’ять поколінь судновласників, а її батьки були простими селянами, що надбали статок нещодавно, їхні гроші досі пахли друкарською фарбою і рибою в сітях. Жили вони на перехресті сільськогосподарських субсидій та враженої гордості, поки батько з дядьком, продавши свої трактори, поставили все на маленьке риболовне підприємство у фіорді, просто під вікнами оселі на вітряному пагорбі у Вестагдері. Час видався ідеальним, конкуренція мінімальною, ціни за кілограм астрономічними, й вже за чотири рясних роки вони стали мультимільйонерами. Помешкання на пагорбі знесли, звівши натомість віллу, сповнену несмаку, трохи більшу за хлів, яка хизувалася вісьмома еркерами та гаражем для двох машин.

Рагнхільд саме виповнилося шістнадцять, коли мати послала її з одних пагорбів на інші: у приватну школу для дівчаток Арона Шустера, що розташовувалася на висоті дев’ятисот метрів над рівнем моря в маленькому швейцарському містечку з шістьома церквами й однією пивницею. Вголос розповідали, що Рагнхільд буде вивчати французьку, німецьку й історію мистецтв – предмети, які надзвичайно прислужаться дівчині, зважаючи, що ціни на рибу ставили чимраз нові рекорди.

Але справжньою причиною від’їзду, певна річ, став її коханий Юханнес. Юханнес, що мав лагідний голос та ласкавий погляд, котрий бачив, про що вона розмірковує, перш ніж думка складалася в її голові. Селюк-остолоп Юханнес, якому не треба було нікуди їхати. Після Юханнеса все стало інакше. Й вона стала інакшою після Юханнеса.

У приватній школі Арона Шустера вона позбулась жахіть, почуття провини й рибного смороду, навчившись всьому конче необхідному для дівчини, щоб знайти собі чоловіка у своєму колі чи рівнем вище. І, скеровуючись успадкованим інстинктом виживання, що допоміг їй вижити серед норвезьких скель, вона повільно, але непомильно, поховала Рагнхільд, яку наскрізь бачив Юханнес, обернувшись на Рагнхільд, котра прагнула високого товариства, знала, чого хоче, й нікому не дозволить стати на заваді, принаймні не французьким кокеткам-старшокласницям і випещеним датчанкам, котрі пліткували по кутках, мовляв, хай скільки такі, як Рагнхільд, не стараються, вони все одно залишаться вульгарними провінціалками.

Помстилася вона, звабивши гера Бреме, молодого вчителя німецької, у котрого вони всі були трішки закоханими. Вчителі мешкали у будівлі напроти, тож вона просто перейшла через бруківчасту вулицю й постукала у двері його помешкання. Вона приходила до нього чотири рази. Й чотири рази, повертаючись додому бруківкою, цокала підборами так, що майданом котилася луна.

Ширилися чутки, а вона не надто старалася покласти їм край. Коли донеслася звістка, що гер Бреме звільнився й поспіхом виїхав у нове місце, до Цюріха, Рагнхільд переможно всміхнулася, дивлячись у засмучені обличчя однокласниць.

Закінчивши швейцарську школу, Рагнхільд повернулася додому. Нарешті вдома, міркувала вона. Утім, тут знову вона перестріла очі Юханнеса. У посрібленій воді, у тінях яскравої лісової зелені, за блискучими чорними вікнами молебні чи в авто, які