Читати книгу - "Останнє бажання"

відьмо. Під самим моїм носом! Хай я лишень довідаюся, хто його вночі впускав до замку! Хай я доберуся до двірських дам, з якими ти ходила збирати проліски. Проліски, побий його грім! І що ж тепер з вами робити?

— Каланте… — розпочав Айст.

— Спокійно, Турзеаху. Я ще не закінчила. Дуні, все дуже заплуталося. Ви з Паветтою вже рік разом, і що? І нічого. Це означає, що ти не від того батька виторгував присягу. Приречення насміялося з тебе. Що за іронія, як каже тут присутній Геральт із Ривії.

— Дідько забирай приречення, присяги й іронію, — скривився Дуні. — Я кохаю Паветту, вона кохає мене, все інше неістотне. Ти, королево, не можеш ставати на дорозі до нашого щастя.

— Можу, Дуні, і то ще як можу, — усміхнулася Каланте однією із своїх безвідмовних посмішок. — Але, на твоє щастя, не хочу. Я перед тобою в боргу. Ти знаєш, за що. Я тоді намірилася… Мушу тебе перепросити, але я дуже цього не люблю. Отож, даю тобі Паветту — і на цьому ми сквиталися. Паветто? Ти, бува, не передумала?

Королівна заперечила, із запалом крутячи головою.

— Дякую, пані. Дякую, — усміхнувся Дуні. — Ти мудра й великодушна королева.

— Безперечно. І прекрасна.

— І прекрасна.

— Якщо бажаєте, залишайтеся обоє у Цинтрі. Тут люди не такі забобонні, як мешканці Майхту, і швидко звикнуть. Зрештою, ти і Йожаком був доволі милим. Але поки що не розраховуй на престол. Я маю намір ще трохи поправити при боці нового короля Цинтри. Шляхетний Айст із Скелліге зробив мені певну пропозицію.

— Каланте…

— Так, Айсте, я згодна. Ще ніколи я не чула любовного зізнання, лежачи на підлозі серед уламків власного трону, але… Як ти це сказав, Дуні? Все інше неістотне і нехай ніхто не стає на дорозі до мого щастя, щиро раджу. А ви чого так витріщаєтеся? Я ще не така стара, як ви думаєте, дивлячись на мою майже заміжню дочку.

— Теперішня молодь, — пробурмотів Мишовур. — Яблуко від яблуні…

— Що ти там бурмочеш, чаклуне?

— Нічого, пані.

— От і добре. При нагоді, Мишовуре, маю до тебе пропозицію. Паветті потрібен учитель. Мусить навчитися, як поводитися зі своїм талантом. Я цей замок люблю і хочу, щоб він стояв так, як стоїть. А то при наступному нападі істерики в моєї обдарованої доньки може розвалитися. Що відповіси, друїде?

— Це для мене честь.

— Ще б пак, — королева повернула голову до вікна. — Вже світає. Пора…

Різко обернулася туди, де Паветта зі Дуні шепотілися, тримаючись за руки і ледь не стукаючись лобами.

— Дуні!

— Слухаю, королево?

— Ти чуєш? Світає! Вже ясно! А ти…

Геральт глянув на Мишовура, Мишовур на Геральта і обидва розреготалися.

— А чому вам так весело, чаклуни? Чи ж не бачите?

— Бачимо, бачимо, — запевнив Геральт.

— Ми чекали, доки ти сама побачиш, — пирснув Мишовур. — Мені було цікаво, коли ти здогадаєшся.

— Про що?

— Ти зняла проклін. Ти його зняла, — промовив відьми́н. — В ту мить, коли ти сказала: «Даю тобі Паветту», приречення звершилося.

— Саме так, — підтвердив друїд.

— На богів, — повільно заговорив Дуні. — Нарешті! От дідько, я думав, що більше втішуся, що якісь сурми засурмлять чи що… Звичка. Королево! Спасибі. Павето, чуєш?

— Умгу, — відповіла королівна, не підіймаючи повік.

— Отож, — зітхнула Каланте, втомлено дивлячись на Геральта, — все закінчується добре. Правда, відьми́не? Проклін знято, готуємось до двох весіль, ремонт тронного залу триватиме з місяць, четверо вбитих, безліч поранених. Райнфарн із Аттре дихає на ладан. Радіймо. Ти знаєш, відьми́не, була така мить, коли я хотіла наказати тебе…

— Знаю.

— Але тепер мушу віддати тобі належне. Я бажала ефекту і маю ефект. Цинтра укладає спілку зі Скелліге. Моя дочка доволі добре виходить заміж. Якийсь час я думала, що це все і так відбулося б, згідно із приреченням, навіть якби я не залучила тебе на цей бенкет і не посадила біля себе. Але я помилялася. Стилет Райнфарна міг звести приречення нанівець. А Райнфарна стримав меч у відьми́нській руці. Ти чесно виконав свою роботу, Геральте. А тепер питання ціни. Кажи, чого ти бажаєш.

— Стійте, — втрутився Дуні, мацаючи перев’язаний бік. — Питання ціни, кажете. Це я боржник, я повинен…

— Не перебивай мене, зятю, — Каланте примружила очі. — Твоя теща не терпить, коли її перебивають. Затям це. І знай, що ти аж ніяк не боржник. Так склалося, що ти був об’єктом умови, яку я уклала з Геральтом із Ривії. Я вже казала, що ми сквиталися і не бачу сенсу нескінченно просити в тебе пробачення. Але умова і далі мене зобов’язує. Геральте, кажи. Твоя ціна.

— Гаразд, — відповів відьми́н. — Я прошу дати мені оту зелену стьожку, Каланте. Нехай вона завжди нагадує мені про колір очей найпрекраснішої з відомих мені королев.

Каланте засміялася і зняла з шиї смарагдове намисто.

— Оця блискітка, — сказала, — має камінці точнісінько такого відтінку. Залиши її собі разом із приємним спогадом.

— Можу я щось сказати? — скромно спитав Дуні.

— Звичайно, зятю, прошу, прошу.

— Я й далі вважаю, що маю перед тобою борг, відьми́не. Це моєму життю загрожував стилет Райнфарна. Це мене затовкли б стражники, якби не ти. Якщо зайшла мова про ціну, то заплатити її повинен я. Ручаюся, що я зумію це зробити. Чого ти бажаєш, Геральте?

— Дуні, — повільно вимовив Геральт, — Відьми́н, якому ставлять таке питання, зобов’язаний просити, щоб його повторили.

— То я повторю. Бачиш, я твій боржник ще з однієї причини. Коли я там, у тронному залі довідався, хто ти, то ненавидів тебе і дуже зле про тебе думав. Я вважав, що ти — сліпе кровожерливе знаряддя, що ти без думки й чуття убиваєш, витираєш кров із леза та лічиш гроші. Натомість впевнився, що відьми́нська професія таки дійсно варта поваги. Ти обороняєш нас не лише від того Зла, яке чигає в мороку, але й від того, що ховається у нас самих. Шкода, що вас так мало.

Каланте всміхнулася. Вперше цієї ночі Геральт схильний був визнати, що то була щира посмішка.

— Гарно сказав мій зять. Я мушу додати ще два слова до сказаного ним. Рівно два. Вибач, Геральте.

— А я, — мовив Дуні, — повторюю. Чого ти бажаєш?

— Дуні, — серйозно сказав Геральт. — Каланте, Паветто. І ти, справедливий лицарю Турзеаху, майбутній королю Цинтри. Щоб стати відьми́ном, слід народитися в тіні приречення, а дуже небагато тих, хто так народжується. Тому нас так мало. Ми старіємо, гинемо, і не маємо кому передати нашу науку, наші вміння. Бракує нам наступників. А цей світ повен Зла,