Читати книгу - "Безкінечна війна"

нас була втіха: ми будемо разом до кінця, як би швидко він не настав. Мені і в голову не прийшло, що нас можуть позбавити навіть цього.

Ми насолоджувалися легким сніданком, сидячи серед прозорих стін «першого поверху» Хмари, милувалися хвилями океану у нас під ногами. Прийшов посильний і вручив нам наші накази. Мерігей була підвищена в капітани, а я в майори — на підставі наших послужних списків і результатів тестів, які ми пройшли напередодні. Я був призначений командиром групи, вона — старшим офіцером групи.

Але це були різні групи.

Мерігей повинна була з'явитися до пункту збору групи тут, на Небесах, я ж повертався на Старгейт для перепідготовки та додаткового навчання. Ми довго сиділи мовчки.

— Я буду скаржитися, — сказав я невпевнено нарешті. — Вони не можуть змусити мене прийняти групу.

Мерігей мовчала, приголомшена. Це був кінець — навіть якщо війна скінчиться і ми повернемося на Землю, але в різних кораблях, то геометрія колапсарних стрибків розкидає нас по різних століттях. І швидше за все, ми вже ніколи не побачимося.

Ми сиділи так якийсь час, не торкаючись до вишуканої їжі, не бачачи красот небес і океану. Ми усвідомлювали тільки присутність один одного і двох листків паперу на столі перед нами.

Між нами лягала прірва ширша, ніж смерть. Ми повернулися в Двері. Я протестував, але у відповідь тільки знизували плечима. Я намагався перерозподілити Мерігей у свою групу, мені сказали, що мій персонал вже набраний і затверджений. Але ж половина з них ще не народилася, говорив я. І тим не менше, він вже набраний, відповідали мені. Я доберуся до Старгейта через сто років, не раніше. Правильно, командування ударних груп будує плани в масштабах століть. Людина для них занадто дрібна одиниця.

У нас залишалися день і ніч. Я втрачав не тільки кохану людину. Ми були один для одного єдиними пов'язаними ланками, що з'єднували нас з минулим, із Землею 1980-их і 90-их. А вони думали, що ми просто ненормальні і тому тримаємося один за одного.

Коли стартував човник з Мерігей, немов надгробна плита опустилася на мою могилу.

Я зв'язався з комп'ютером і розрахував орбіту корабля, тепер я міг бачити, як вона полетить. Я полетів у «нашу» пустелю, на «нашу» вершину. І за кілька годин до світанку я побачив, як нова зірка з'явилася над західним горизонтом, розгорілася до сліпучого блиску, впала, згасаючи, і зникла. Я підійшов до обриву і глянув униз, на застиглі хвилі піщаних дюн за півкілометра внизу. Я сів, звісивши ноги вниз, і ні про що не думав, поки перші сонячні промені не вдарили з-за обрію, накладаючи м'які світлотіні на ряди дюн. Двічі я нахилявся вперед, ніби хотів стрибнути. І якщо я не кинувся з обриву, то не через страх болю або втрати життя. Біль була б миттєвою, а втрату понесла би тільки армія. І це означало би, що вони в кінцевому підсумку перемогли — стільки років вони керували моїм життям і змусили мене нарешті покінчити з ним.

Ну ні, принаймні, для цього були тельціани.

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

МАЙОР МАНДЕЛА

(2458–3143)

ГЛАВА 1

— Що таке, адже нам розповідали ще в школі? Якийсь старий експеримент? Візьміть черв'яка, навчіть його проповзати крізь лабіринт. Потім згодуйте вченого черв'яка невченому черв'яку. Диви-но, цей черв'як теж тепер вміє проповзати лабіринт!

У роті в мене вже був противний присмак генерал-майора.

Насправді я припускав, що з днів моєї юності вони встигли удосконалити методику. У загальному підсумку у них малося 450 років на експерименти і впровадження.

Відповідно до наказу на Старгейті я повинен був пройти перепідготовку та додаткове навчання, перш ніж прийняти командування. Щоб підучити мене, вони, звичайно, не збиралися підсмажувати генерал-майорів і подавати їх мені під соусом. Вони взагалі нічого мені не давали їсти три тижні, крім глюкози. Глюкоза і електричні сигнали.

Вони поголили на мені кожен волосок, зробили укол — тепер я був слабшим немовляти, почепили дюжину електродів і поклали в резервуар оксигенованого флюокарбона. Я був у владі КПС, тобто «комп'ютера прискореного сприйняття». Він не давав мені занудьгувати.

Машині знадобилося хвилин десять — я так думаю, щоб з'ясувати рівень моїх знань в області військового мистецтва (прошу вибачення за вираз). Потім вона почала навчати.

Я навчився досконало користуватися будь-яким видом зброї, аж до нова-бомби. І не тільки теоретично — недарма мені причепили електроди, — контрольований комп'ютером кінестезійний зворотній зв'язок. Я відчував зброю в руках і виконував операції. Я виконував їх до тих пір, поки не робив все правильно. Ілюзія реальності була цілковита. Я метав спис за допомогою спеціальної петлі — я був негром — воїном з племені масаї, і ми напали на вороже поселення. Я був високий і чорношкірий. Я вчився фехтувати у якогось лиховісного виду суб'єкта посеред французького дворика XVIII століття. Я сидів, причаївшись в гілках дерева, і цілився з снайперської гвинтівки в людей, одягнених в блакитну форму, які пробиралися по розмоклих полях до Вікобургу. За три тижні я знищив ціле відділення електронних привидів. Мені здавалося, що пройшов рік, але КПС дивним чином діяв навіть на сприйняття часу.

Але це була менша частина навчання. Розминка. Бо потім в мій бідний мозок машини заштовхали всю військову премудрість чотирьох тисячоліть, і я не міг забути жодного факту, поки перебував у машині, принаймні.

Хочете знати, хто такий Сципіон Аміліуапус? Я не хочу. Якийсь розумник з періоду Третьої Пунічної війни. Війна — це межа небезпек, і тому хоробрість є головне достоїнство воїна — ось що, виявляється, говорив фон Клаузевіц. І не забути мені до кінця своїх днів високу поезію наступного уривка: «… наступаюча група зазвичай просувається колоною, в авангарді знаходиться командний взвод, за ним слідують лазерне відділення, відділення масованого удару, замикає колону друге лазерне відділення…» Це з «Малого довідника ударної групи», якщо тільки можна назвати «Малим довідником» книгу у дві мікрофільмові карти у 2000 сторінок.

Якщо хочете стати абсолютним експертом в предметі, що викликає у вас огиду, вступайте в СООН і ставайте офіцером.

119 людей — і я відповідав за 118 з них. Включаючи мене самого, але виключаючи капітана, який сам міг про себе подбати.

Я не зустрівся ні з ким з моєї групи під час двотижневого відновлювального періоду, що послідував за навчанням у КПСа.

Перед першим загальним збором я повинен був зустрітися з офіцером з орієнтації та інструктажу. Клерк призначив мені зустріч