Читати книгу - "ТАРС уповноважений заявити…"

емоцій у неї в житті було немало. Хіба не так?

— Ви її на полички не розкладете. Не думайте, що логіка дає змогу збагнути людину. Людина — за своєю природою — нелогічна.

— Це ви з приводу дружини? — тихо спитав Славін.

Зотов випив віскі, понюхав печиво, відламав шматочок, пожував і відповів замислено:

— Ні. Саме тут усе логічно. Різниця у віці, в темпераменті, в уподобаннях, ну і, нарешті, мій ідіотизм.

— Чи варто посипати попелом голову?

— Не варто. Але попіл і констатація факту — різні речі. Коли ви заговорили про це, значить, нашептали вам уже з усіх боків, і все — проти Ольги, а це нечесно. Вона розумніша за мене, вона талановита, вона за покликанням творець, тобто мислитель. Вона вродлива, нарешті. А я хотів з неї витесати свою подобу. І все занапастив. І не треба виправдовуватись, що я боявся за неї, божеволів: як вона? хто з нею? чи не скривдять її? що подумають? Або ж сприймай індивідуальність, яка поруч з тобою — сприймай її цілком, і тоді станеться диво: все це розвіється, або — не сприймай зовсім. Третього не дано, нема чого жити ілюзіями.

— Ви просили, щоб вас відкликали?

— Навпаки. Мене записали на кооператив, треба ждати ще рік. А бібліотека в нас спільна, ні вона, ні я без неї жити не можемо — не те що працювати. Куди ж я потягну з собою альбоми з живопису Африки? Вагою з півтонии. А бачити мені Ольгу боляче, і вона це знає. Та й їй не мед, мені здається…

— Вона ще не вийшла заміж?

— І не вийде.

— Чому?

— А це не наше з вами діло.

— Пробачте.

— Нічого. Мені здається, ви спитали не тому, що хотіли підглянути в щілину… Я досі обривав такі розмови, а зараз робити цього не варто… Я наче ТАРС — намагаюся спростувати наклеп на неї. — Він зніяковіло посміхнувся й підставив чарку. — Налийте ще. Добре бути алкоголіком — ніяких тобі турбот, тільки й знає, що похмеляється…

— Чому ви так не любите тих, що п'ють?

— Батько спився. Надзвичайного обдарування людина, але не реалізував себе. Якийсь, знаєте, крім усього іншого, грек був…

— Як це? — не зрозумів Славін. — Чому грек?

— Ну, ніби грек, точніше кажучи: не вірив мудрості, народженій близькими. Греки ж тільки іноземному вірили… Навіть Піфагора свого не шанували: «Так, геній, звичайно, але став таким тому, що вчителі приїхали заморські»… Батько мій філософом був. А філософ лише той, хто природу вивчає, все інше — від лукавого. Ну й довивчався — запив, їй-богу, наближення до знання — небезпечне, ой, яке небезпечне. Пригадуєте, як Піфагора спитали, що він робить?

— А він відповів: «Я нічого не роблю, я — філософ».

— От і мій батько… Спершу тішився видовищем світу, а потім, мабуть, розчарувався, та й силоньки забракло; в себе — тобто в тих, хто був поруч з ним, — віри не було, і пропав марно, царство йому небесне… Чого ж це вам приятель не дзвонить, га?

— Дамо йому ще п'ять хвилин фори, гаразд? Він славний хлопець.

— Усі вони славні хлопці, — посміхнувся Зотов. — Тільки звідки славний хлопець Глебб знає про наші поставки Наготі? Один я про це знаю тут — більше ніхто…

Славін миттю наступив на ногу Зотову, але той бридливо махнув рукою:

— Та не пишуть вас, кому ви потрібні? Якби ви були послом, тоді інша річ, понатикали б апаратури…

… Вислухавши останні слова Зотова, Джон Глебб притьмом підвівся з стільця, швидко заходив по кабінету, ступаючи по-солдатськи рівними кроками, потім прослухав запис іще раз, переписав його для звіту ЦРУ на надчутливу плівку, поклав чорнову плівку в кишеню і пішов до Роберта Лоренса.

— Діло зроблено, бос, — сказав він. — Тепер я спокійний за «Факел».

— Вітаю. З подробицями будете мене знайомити чи моя голова вам не дуже потрібна в цьому ділі?

— Завдяки моїм подробицям, — не приховуючи образи, відповів Глебб, — ви одержите поздоровлення від адмірала і бойовий орден, а я — право на двотижневу відпустку, та й усе.

— Під час якої ви завербуєте ще одного Розумного, і я потім одержу ще один орден, а ви — знову гарний відпочинок, — засміявся Лоренс.

— Більше таких Розумних, якого ми маємо, не буде, бос, це ви вже мені повірте. Не було й не буде. Поки він працює, ми з вами — на коні, ми можемо все, ми у фокусі уваги, паші імена відомі президентові, ми гарантовані від будь-яких нападок від своїх же. Розумний — це наше з вами життя, це — надія Ленглі. Думаю, що він даремно панікує, ніхто не може його розшифрувати; він просто стомився, центр дасть йому змогу відпочити, коли покінчимо з Грісо… Так от, за моїми подробицями, Зотов підійшов до Розумного, але підійшов навпомацки. У нього однолінійне мислення, він з породи апостолів. Він сказав Славіну про поставки, про які нам повідомив Розумний. Отже, Москва години через три знатиме про це. Вони почнуть шукати джерело проникнення інформації. І ми організуємо таке джерело. Тут. Це й буде гра, яку ми обіцяли Розумному.

— Що це нам дасть? Скільки коштуватиме?

— Коштуватиме дрібницю, всього кілька коктейлів. Яким чином? Це — моє діло, ведіть політичний курс, тактику ближнього бою залиште мені. Що це нам дасть? Це дасть нам перемогу. По-перше, росіяни матимуть докази, що Зотов — наш агент. По-друге, вони дістануть таку інформацію, що ми зможемо звинуватити містера Славіна в шпигунстві, отже, приготуйтесь до того, що вас будуть грабувати, — бандити візьмуть з вашого сейфа імена наших «друзів», серед них, ясна річ, виявиться й Зотов. По-третє, звинувачення у шпигунстві й гангстеризмі примусить Луїсбург вислати з країни більшість росіян, які працюють тут, — отже, поставки в Нагонію скоротяться наполовину; другу половину знищать групи терору. По-четверте, після початку цієї кампанії, особливо тоді, коли Стау заарештує Славіна, тут не залишиться спостерігачів, а коли вони й залишаться, то стануть дуже обережними; перед початком «Факела» така акція вельми корисна, менше галасу.

— Хочете випити, Джон?

— Я нап'юсь, коли мені подзвонять з Нагонії і скажуть, що надсилають вертоліт для візиту в палац Огайо.

— Постукайте по дереву.

— Я це тільки й роблю — з ранку до ночі, бос.

— Коли ви припините тицяти в ніс цим «босом»? Скільки разів я просив називати мене на ім'я!

— Я мазохіст, бос, мені дає втіху самоприниження.

— Як ви думаєте підсунути їм інформацію на Зотова? Глебб закинув руки за голову, потягся і чомусь засміявся:

— Я сподіваюсь на випадок,