Читати книгу - "Фауст"

пригладить.

Хто в розкошах мір не знає,

Хто занадто в пал вдається,

Уважайте: нитці край є!

Бережіться, ще ввірветься!

Клото

А мені уже цим разом

Доля ножиці дала,

Бо найстарша наша часом

Нерозбірлива була.

Берегла нитки гнилії

Із старого кужелю,

А надії молодії

Підтинала без жалю.

Та і я часом недбала —

За всіма не доглядиш;

Тим я й ножиці сховала —

Так сьогодні безпечніш.

Подивлюся я з безділля

На кипучий вир життя;

Ну, а вам тепер привілля —

Веселіться як хотя.

Лaxeзіс

А мені одно робити —

Знай гляди ниткам ладу;

В мене погляд пильновитий,

Зроду ходу не зведу.

Кожній нитці тут потрібно

Прямування дать тверде,

Кожна нитка тут несхибно

В колі вказаному йде.

Я стрясла б весь світ широкий,

Занедбавши нагляд свій;

Йдуть години, линуть роки,

Вічний ткач снує навій.

Герольд

(указує на фурій, що надходять)

Цих трьох, що йдуть, ви б, мабуть, не впізнали,

Хоч знаєтесь на міфах старовинних,

І злющих яг, в стількох нещастях винних,

Ви б як гостей жаданих привітали.

То — фурії; та хто б мені повірив?

Бо ж молоді, вродливі та ласкаві;

Та не заходь із ними в жодні справи, —

Ці горлички кусають гірше звірів.

Вони завжди облудні, а сьогодні

Найгірших вад не криють всі ледачі;

Так і вони — не янгольської вдачі,

А вочевидь катівки всенародні.

Фурії

Алекто

Однаково обдурим, як захочем,

Підкрадемось, як кішечки, влазливо;

А хто з дівчам кохається щасливо,

Тому до вух ми стільки натуркочем:

«Кохаєш ти; яка ж тобі шаноба?

Вона тайком на іншого моргає…

Вона й тупа, вона й сліпа, й кульгає —

На ній тобі женитись не подоба».

І молодій накажемо немало:

«Коханий твій на мові був з другою,

Ще й кепкував, сміявся над тобою!»

Мирись, як знай, а злагоди не стало…

Мегера

Це ще пусте! До мене, шлюб узявши,

Потрапите; мені ж завсіди вдасться

Химерами струїти світле щастя;

Мінливий час, мінливі люди завше.

Хто осягнув, до чого поривався,

Наситившись, деінде мислі зносить;

Він іншого, незвіданого просить,

Від сонця б на морозі він сховався.

Всьому цьому я вмію дати раду,

І в слушний час, гукнувши Асмодея,

Ходжу із ним незримо між людей я,

Скрізь сіючи незгоду, зваду й зраду.

Тісіфона

Не язик, а ніж і трута

Хай зрадливця покарає;

Хто одразу двох кохає,

У того душа зіпсута.

За солодкі ті хвилини

Гірко, гірко ти заплатиш!

А благання марно тратиш —

Не спокутуєш провини.

Час надію вже покинуть!

Скарга рветься аж до хмари,

І луна волає: Кари!

Той, хто зрадив, має згинуть.

Герольд

Тепер набік, будь ласка, гості гожі,

Бо інші йдуть, на вас зовсім не схожі.

Ось сунеться гора якась жива,

Пишнота килимів їй боки покрива;

Із хоботом, а ікла — страх дивиться!

Я вам скажу, у чому таємниця.

Вгорі — дві жінки; сидячи, одна

Скеровує спокійно крок слона;

Друга стоїть у величі могучій,

Від неї блиск навколо б'є сліпучий.

А збоку йдуть дві постаті хибкі,

Обидві скуті; тільки ж подивіться:

Одна сумна, а друга веселиться.

Почуєм, хто вони такі.

Боязнь

Смолоскипи, лампи, свічі

Палахкочуть в штовхітні;

В кожнім схованім обличчі

Ворог бачиться мені.

Геть од мене, щирозуби!

Сміх ваш зрадний, певна річ;

Для моєї, знаю, згуби

Ви зібралися в цю ніч.

Друг колишній з мислю злою

Підкрадався, щоб убить;

Та лице й під машкарою

Я впізнала — щез він вмить.

Утекла б я світ за очі,

Та закута, в ланцюгах,

І чигає скрізь із ночі

Тьма і згуба, смерть і жах.

Надія

Добрий вечір, сестри милі!

Хоч обличчя ви й закрили,

Невпізнанні поробились —

А мені ви полюбились.

А як кожна з вас погляне

Не крізь ночі світло тьмяне,

А без маски, завтра зранку —

Ми подружим до останку.

В чистім полі на роздоллі

Погуляєм ми по волі,

Будем разом проживати,

Працювати й спочивати;

Все нам легко поведеться,

Бідувати не прийдеться;

Скрізь вітатимуть нас люди,

Наче рідні ті брати:

Щастя буде нам усюди,

Щастя мусимо знайти!

Мудрість

Гляньте, Боязнь і Надію

Я скувала ланцюгами:

Берегти людей умію

Перед тими ворогами.

На тварину-великана

Навантажила я вежу,

І ступа вона, слухняна,

Бо за кожним кроком стежу.

А на ній — ясна богиня,

Розпроставши дужі крила,

Сяйвом дивного проміння

Все навколо освітила.

Всюди їй пряма дорога,

Не зійти на манівець;

їй наймення — Перемога,

Боротьбі й труду вінець!

Зоїло-Терсіт

Ух! Ух! Стривай, триклятий рід,

Я всіх вас вилаю як слід!

Але найперше я кусну

Ту Перемогу навісну.

Летить вона, дзвенить крилом,

Дивіться, мов: орел орлом!

Куди її не понесе,

До ніг їй падає усе,

Богиню славлячи; мені ж

Усяка слава — в серце ніж.

Тоді б од серця одлягло,

Коли б на світі скрізь було

Лихе — добром, добро — лихим,

Криве — прямим, пряме — кривим.

Герольд

Як стукну я жезлом святим,

Личино зла, погана бридь, —

Ти в мене знітишся умить! —

Ось карлик здвоєний як стій

В клубок звивається гидкий;

Клубок яйцем стає; а ось

Яйце набрякло, роздулось,

Надвоє тріснуло; й які

Із нього вийшли близнюки!

Он до дверей плазує вуж,

Кажан в вікно летить чимдуж, —

Спішать з'єднатись десь ізнов;

Та я б туди й не підійшов.

Гомін у юрбі

Бач! Уже пішли в танець!..

Ні! Ходімо, хай їм грець…

Чи не чуєш, що навкруг

Розгулявсь нечистий дух?

Понад вухом щось дзижчить…

Під ногами щось сичить…

Мов нічого і нема…

Тільки ляк усіх пройма…

Вже тепер не до гульні…

От тварюки навісні!

Герольд

Здавна вже на різних святах

Я стою в дверях на чатах,

Не було ж такого зроду,

Щоб пустив я вам на шкоду

Злого духа до покоїв,

Щоб він лиха вам накоїв.

Та боюсь, щоб через вікна

Сила вража не проникла,

Бо тоді вже від страхіття

Вас не зможу вборонить я.

Вже нам карлик взнаки дався,

Та не в ньому лиш біда вся!

Онде диво! Подивіться!

Я хотів