Читати книгу - "Далекий простір"

будинки, які ви бачили, – це все, що нам залишилося, все наше життя. Нас мало, молодий чоловіче. І нам нічого не залишається, як…

– Як правити цілим світом? – перебив його Габр. – Адже люди, мільйони людей думають, що Вища Державна Нарада складається з таких самих, як вони. О, коли б вони знали, хто захопив владу!

– Захопив владу? – розсміявся пан Річардсон. – Годі. Ні я, ні наші предки її не захоплювали.

– Звідки ж вона у вас? Адже Вища Державна Нарада складається повністю зі зрячих?

– Так, туди входять голови всіх зрячих сімейств, – кивнув господар. – А до цього туди входили їхні батьки, а перед тим – батьки їхніх батьків, і ланцюжок цей, молодий чоловіче, губиться в далині часів.

– Дивовижно, – струснув головою Габр. – І ви собі спокійно керуєте мільйонами, навіть не замислюючись, хто вам дав таке право?

– А який сенс замислюватися? – відповів Річардсон. – Що від цього зміниться? От ви нас засуджуєте, а самі готові були позбавити життя мільйони цих нещасних.

– Я… – Габр прикусив нижню губу. – Я не хотів. Просто…

– Ну як же не хотіли? – хитро подивився на нього Річардсон. – Ви ж уже відкручували блок.

– Я не хотів, клянуся.

– Врешті-решт, не в тому річ, – зітхнув господар. – Справа в тому, що ми по-різному розуміємо «добро» і «зло». Вам здається, що ми злі, чудовиська, – а нам так зовсім не здається. Та візьміть хоч такий варіант: ми всі відмовляємося від влади, залишаємо мегаполіс. Цього ви хотіли б, так? І хто сидітиме за пультами? Хто буде контролювати забезпечення життєдіяльності?

– Але ви… ви просто узурпували функцію управління. Так. Незрячі, вони… вони могли б самі управляти собою. Просто… має бути спеціальна, пристосована для них апаратура…

– Ви вважаєте, цього достатньо? Наталі, йди до нас!

У дверях з’явилася істота в легкому, повітряному одязі, пройшла через кімнату.

– Посидь із нами, а? Ти ж чула про молодого чоловіка з мегаполіса?

– Так, – відповіла дівчина. – Передавали у вчорашніх новинах.

– Ну от, мені доручили показати йому наш Тихий Куточок. Уявляєш, він вважає, що незрячі могли б самі керувати мегаполісом.

Дівчина промовчала, тільки підняла очі й уважно подивилася на Габра.

– Але ж цього заздалегідь ніхто не зможе гарантувати, – продовжив Річардсон. – Наші роди правлять цією махиною не одне числення. Досвід, знання, яких не вичитаєш у книжках, ну і очі. І заради чого, молодий чоловіче, ми почнемо все руйнувати, ставлячи життя в мегаполісі на грань ризику? Заради вашої «справедливості», яка незрозуміло навіщо і кому потрібна? І потім, врахуйте: незрячі правлять на всіх нижніх щаблях. Ми тільки вгорі, звідки все видно. У кожному квадраті своє самоврядування, ми даємо тільки загальні установки через Голову.

– Він зрячий? – запитав Габр.

– Так. Ми намагаємося, щоб у кожній регіональній Нараді Головою був зрячий. Бо хтось один на місці має бути залучений до таємниці…

– До якої таємниці?

– Ну… якщо хочете, до таємниці нашої влади. Звісно, це мусить бути зрячий, чи не так? І потім, подумайте самі, ну, припустимо, ми підготували б такий загін ваших управлінців із незрячих, ну, щоб вони зайняли наші місця біля пультів ЦЕУ, у Вищій Нараді. І що з цього вийшло б? Їх потрібно було би змалку ізолювати від усіх, щоб вони виросли в іншій свідомості.

– Навіщо? – запитав Габр.

– Як навіщо? – здивувався Річардсон. – Як же можна зрозуміти мегаполіс, його будову, якщо ти переконаний, що нічого, крім близького простору, не існує? А як без такого розуміння можна ним керувати?

– Але ж ви… ви самі задовблювали цією брехнею мільйони…

– Ми? – перепитав господар. – В жодному разі. Те, що ви приписуєте особисто нам, існує безліч числень, воно придумано не нами.

– А ким?

– На це важко відповісти. Ми, звичайно, могли би спробувати – лише спробувати – почати переконувати людей у тому, що вони висять у повітрі, живуть у залізних ящиках і взагалі – сліпі… Чому ви мовчите? Мабуть, ви це намагалися робити, чи не так?

– Так, – опустив голову Габр.

– Ну, і багато вам повірило? А якщо би повірили? Що було б? Із мегаполісом, із усіма цими мільйонами, з їхнім життям? Знаєте, в чому різниця між нами і вами?

– Вами? – глянув на нього Габр.

– Ну, я маю на увазі Окса Нюрпа, всіх цих «борців за справедливість». Ми хочемо знати наслідки того, що ми робимо. Нам не все одно, що трапиться, якщо «справедливість буде відновлена». І оскільки ми дуже і дуже невпевнені у наслідках, ми… – він зітхнув, – ми просто нічого не робимо. Ми боїмося щось міняти. Ось, скажімо, така дрібниця: нехай загін спеціально вихованих змалку незрячих виросте зі свідомістю, аналогічною нашій. Тобто начиненим усіма знаннями про істину. І ось ми його посадимо замість себе, так? Що з цього вийде? Клан. Новий клан, і не більше.

– Чому?

– Тому що, молодий чоловіче, між ними і всіма іншими буде нездоланна прірва у свідомості. А нерозуміння з боку маси відштовхне, не зможе не відштовхнути, не замкнути купку в коло вибраних, яких «не розуміють, хоча вони бачать істину». І ще плюс дарована нами влада… Створимо нову, незрячу аристократію – яка, врахуйте, невідомо, чи зможе повноцінно замінити нас, – і на цьому все.

– То ви, значить, визнаєте, що ви аристократія? Зряча аристократія? – запитав Габр.

– Ну яка ми аристократія? Ми просто бачимо. Бачимо світ.

– Але ви ж не працюєте в шахтах, не живете в бункерах?

– Ви думаєте, вони б відчули різницю між своїм бункером і ось цим будинком? Ну, гаразд, – пан Річардсон піднявся, – ви тут поспілкуйтеся з моєю дочкою, а я скоро повернуся, добре?

Грюкнули двері.

Габр залишився удвох із дівчиною. Та, не бентежачись, дивилася йому у вічі.

– Ви були незрячим? – запитала вона нарешті.

– Так, – відповів Габр. – Потім раптом став бачити.

– Це зрідка трапляється, – сказала дівчина. – А ви насправді хотіли зупинити мегаполіс?

– Не знаю.

– Вчора вас показували в новинах.

– «Показували»?

– Так, он стереовізор, на стіні. Як ваш радіоприймач, тільки очима дивитися.

– Чому мене не осліпили?

– Я не знаю. Взагалі-то осліплюємо не ми.

– А хто?

– Вони самі.

– Незрячі?

– Так. Батько казав, що нас мало. У Міністерстві контролю зрячий лише міністр. Вся Служба Безпеки складається з незрячих.

– То навіщо вони осліплюють?

– Це важко пояснити, – відповіла дівчина. – У їхніх головах суцільна плутанина. Каша.

– А вони знають про вас?

– Ні, що ви! – дівчина навіть замахала рукою. – Ніхто, окрім міністра, нічого не знає. Лише ми самі знаємо про себе.

– То як вдається зберігати таємницю від стількох людей?

– Ай, давайте трохи пройдемося, а? Я вам там усе поясню.

Вона