Читати книгу - "Пригоди Шерлока Холмса. Том 2"

Алеком, — мовив детектив. — Може, це через хворобу, але мені здається, що…

Його слова несподівано перервав крик: «Рятуйте! Пробі! Вбивають!» Я здригнувся, впізнавши голос свого друга. Я миттю кинувся в коридор. Крик перейшов у хрипкий, здушений стогін, що долітав з кімнати, куди ми заходили напочатку. Я ввірвався туди, а потім до туалетної. Двоє Канінгемів схилилися над розпростертим тілом Шерлока Холмса: молодший обома руками стискував йому горло, а старший викручував руку. За мить ми всі троє відірвали від нього обох Канінгемів, і Холмс, хитаючись, підвівся, дуже блідий і, здавалося, вкрай знесилений.

— Заарештуйте цих людей, інспекторе, — задихано сказав він.

— На якій підставі?

— За звинуваченням у вбивстві їхнього візника Вільяма Кервана.

Інспектор утупився в нього виряченими очима.

— О, містере Холмсе, — сказав він нарешті, — я певен, що ви не думаєте насправді…

— Годі, подивіться на їхні обличчя! — сердито вигукнув Холмс.

Я ніколи ще не бачив на людських обличчях такого підтвердження своєї вини. Старий був приголомшений і знічений, суворе його обличчя виражало цілковиту безнадію; щодо сина, то він скинув із себе всю свою напускну байдужість, і в його темних очах та спотвореному виді відбився шал дикого звіра. Інспектор мовчки підійшов до дверей і свиснув. Миттю з’явилися двоє констеблів.

— Я не маю вибору, містере Канінгеме, — мовив він. — Я вірю, що все це — лише безглузда помилка, але ви самі бачите, що… Он як? Киньте негайно! — Інспектор ударив молодшого по руці, і револьвер зі зведеним курком упав на підлогу.

— Сховайте його, — сказав Холмс, швидко наступивши на револьвер. — Він знадобиться вам на суді. А ось і те, що нам справді потрібно. — Він показав невеличкий пожмаканий папірець.

— Клапоть записки! — вигукнув інспектор.

— Саме так.

— Де ж вона була?

— Там, де й мала бути, як я гадав. Я все поясню вам пізніше. Думаю, полковнику, що ви з Ватсоном можете повертатися додому, а я ще залишуся тут на годину. Мені треба поговорити з заарештованими, але до другого сніданку я повернуся неодмінно.

* * *

Шерлок Холмс дотримав свого слова й близько першої години приєднався до нас у полковниковій курильні. З ним був невисокий літній джентльмен, якого мені відрекомендували як містера Ектона, чий дім було пограбовано таким дивним чином.

— Я хочу, щоб містер Ектон почув те, що я розповідатиму про цю справу, — сказав Холмс, — адже природно, що його цікавитимуть подробиці. Боюся, любий полковнику, що ви жалкуєте за тією хвилиною, коли прийняли під свій дах такого буревісника, як я.

— Навпаки, — гаряче відповів полковник, — я вважаю за велику честь для себе познайомитися з методами вашої роботи. Мушу визнати, що вони справді перевершили мої сподівання, і я просто не можу збагнути, як вам пощастило досягти таких успіхів. Я й досі не бачу тут жодного ключа до розгадки.

— На жаль, моє пояснення розчарує вас, але я маю звичку нічого не таїти ні від мого друга Ватсона, ні від будь-кого, хто по-справжньому цікавиться моїми методами. Та спершу, полковнику, дозвольте мені ковтнути вашого бренді, бо ця сутичка в туалетній зовсім підірвала мене на силі.

— Сподіваюся, що у вас більше не було таких нервових нападів?

Шерлок Холмс щиро зареготав.

— До цього ми ще повернемось, — мовив він. — Я розповім вам, як усе було, зупиняючись лише на подробицях, що привели мене до розв’язки. Будь ласка, перервіть мене, коли вам щось здаватиметься незрозумілим.

У детективному мистецтві найвищу вагу має здатність розпізнати серед великого числа фактів найсуттєвіші й відкинути випадкові. Інакше ваша увага зовсім розпорошиться, не зосередившись на головному. Тож і в цій справі я з самого початку не мав анінайменшого сумніву, що ключ до всього цього має бути в клаптику паперу, затисненому в руці небіжчика.

Перш ніж узятися до цього папірця, я хотів би звернути вашу увагу на те, що коли розповідь Алека Канінгема правдива і вбивця, застреливши Вільяма Кервана, кинувся тікати, то він, звичайно ж, не міг вирвати папірець із руки вбитого. Якщо ж ні, то до цієї справи міг удатися сам Алек Канінгем, бо на той час, коли надійшов його батько, туди вже позбігалися слуги. Річ дуже проста, але інспектор її проминув, бо й думки такої не допускав, що ці вельмишановні джентльмени якось причетні до вбивства. Та в мене є правило — ніколи й ні до кого не мати упереджених думок, а слухняно йти за фактами, — тож містер Алек Канінгем був під моєю підозрою вже з першої хвилини.

Потім я якнайпильніше оглянув клаптик аркуша, який показав нам інспектор. Мені одразу стало ясно, що він — частина прецікавого документа. Ось він. Ви не бачите в ньому нічого підозрілого?

— Написано якось криво, — мовив полковник.

— Любий мій друже! — вигукнув Холмс. — Не може бути жодного сумніву, що це писали дві особи по черзі, через слово. Якщо я зверну вашу увагу на чітке «д» в слові «до» й попрошу вас порівняти його з в’ялими «д» в слові «дванадцятої», ви це одразу визнаєте. Навіть побіжний огляд цих кількох слів дасть вам змогу сказати з усією впевненістю, що «може» написано міцнішою рукою, а «довідатись» — слабкішою.

— Боже милий, та це ж ясно як день! — скрикнув полковник. — Тільки навіщо було цим двом людям писати отак лист?

— Справа, напевно, була безнадійна, і один з них, що не довіряв іншому, вирішив, що кожен має взяти в ній рівну участь. До того ж помітно, що той, хто писав «за» та «до», був заводієм.

— А це ви звідки взяли?

— Це можна вивести з простого порівняння обох почерків. Але в нас є й вагоміші причини так вважати. Якщо ви уважно оглянете цей клаптик, то дійдете висновку, що чоловік із міцнішою рукою писав свої слова першим, залишаючи проміжки для другого. Проміжки ці не завжди були достатні, й ви можете побачити, що другому важко було втиснути своє слово «чверть» між «за» та «до», з чого випливає, що ці двоє слів було вже написано. Чоловік, що писав свої слова першим, був, безперечно, той, хто замислив цей злочин.

— Чудово! — вигукнув містер Ектон.

— Це ж одразу видно, — відказав Холмс. — А тепер ми підходимо до дуже важливої деталі. Вам, мабуть, невідомо, що фахівці майже безпомилково визначають вік людини за її почерком. Звичайно вони помиляються не більш ніж на три-чотири роки. Я сказав «звичайно», бо хвороба чи кволість породжують старечі ознаки навіть у юнака. У цьому ж випадку, дивлячись на чіткий, рівний почерк першого і мляве, але ще й досі розбірливе письмо