Читати книгу - "Юрiй Луценко. Польовий командир"

висить, куди передзвонити, все ясно – він бізнесом займається. Ось як складається повна картина.

Іншим разом Луценко патрулює вулиці з міліцейським нарядом. Час від часу виїздить на місця злочину, бере участь у затриманні кримінального елементу в притонах, хоча якраз ці акції виглядають демонстративними і дещо штучними: так, ніби міністра спеціально завели в «рибне місце» чи заганяють для нього «дичину», як на номенклатурному сафарі. Одначе міліцейська система роботи така, що при бажанні затримання можна проводити хоч кожен день: більшість притонів усе одно з оперативних міркувань перебуває в міліції «на олівцях». Та й у процесі проведення такої операції претензій до професіоналізму тих, хто її проводить, як правило, немає. Через те основна увага Луценка спрямована на рейди з перевірки буденної міліцейської роботи. Особливо це стосувалося районних центрів.

У «підсобці» – кімнаті відпочинку міністра МВС – за часів роботи там Луценка висіла групова фотографія з Сорочинського ярмарку – чоловіки та жінки в цивільному, в центрі – керівник МВС у вишиванці. Обставини, за яких робилося це фото, кілька днів обговорювалися громадськістю: приїхавши на Сорочинський ярмарок у серпні 2005 року, Юрій Луценко влаштував просто там імпровізований прийом заяв від громадян. Теленовини показували чергу з бажаючих особисто поскаржитися міністрові на беззаконня та міліцейське свавілля. Прийнявши десятків зо два заяв, Луценко згорнув цю справу. Все виглядало як чергова публічна акція польового командира. Причому, як тепер визнає сам екс-міністр, не дуже вдала.

Юрій Луценко (з диктофона):

– Насправді повинно було відбуватися відкрите приймання громадян. Потім я дуже швидко зрозумів: це неправильно. Люди приїхали поярмаркувати, хильнули горілки і тут бачать – міністр у вишиванці сидить, давай в нього щось іще й спитаємо. Заяв багато накидали, ми потім із ними розбиралися, але все одно це було неправильно. Заяви були такого плану: в мене років 10 тому вкрали корову, і я знаю точно, хто це зробив. Або – наш голова сільради бухає, а сам, падлюка така, неправильно поділив землю. Більше я такого не повторював.

Пізніше він пояснить: ситуація на Сорочинському ярмарку справді вийшла нестандартна і не надто продумана, та це – урок. Результатом стали прийоми громадян міністром в невеликих райцентрах по всій Україні. Луценко робив це, щоб із вуст людей почути, чим живе міліція в регіонах. А доповідні записки та звіти не годяться, треба було приїхати в райцентр самому, обов’язково в райцентр. І години три провести там прийом громадян. Бо на першу годину такого прийому можна підготувати відвідувачів. Але три години в невеликому місті – так «зарядити» потрібних людей неможливо.

Основні і системні порушення виявляються саме тут, на периферії. Їх було б знайдено значно більше, якби такий рейд вдалося провести несподівано, а по можливості – взагалі таємно та анонімно. За прикладом великих правителів, котрі практикували вночі перевдягатися простолюдинами і, загорнувшись у плащі, ходити містом і дивитися та слухати, чим дихають і про що говорять піддані. «Мої візити на місця не будуть мати належного ефекту, якщо про них знатимуть заздалегідь», – визнає Луценко і все одно дивується, хто і звідки дізнається про маршрут його інспекцій. Наприклад, одного разу він зібрався завітати до редакції однієї з регіональних газет, а потім плани помінялися. Та про зміну в планах ніхто не знав, і цілий день міліцейський наряд тримав оточення довкола редакційного приміщення, не пускаючи всередину нікого, навіть головного редактора: передбачалося, що всі постійні працівники зайдуть туди тільки після міністра.

Наслідки одного такого рейду восени 2006 року всі бажаючі могли бачити в сюжеті телевізійних новин.

Приїхавши з перевіркою на один із найбільших оптово-роздрібних базарів Києва, Луценко не побачив на робочому місці жодного дільничного, відповідального за порядок на цій території. Керівник МВС почав особисто розшукувати прогульників по телефону, а до тих, хто знайшовся сам, телекамера була безжальнішою за міністра: міліціонери явно виглядали не зовсім тверезими, хоча перебували при виконанні обов’язків.

Юрій Луценко (з диктофона):

– Після того відвідування базару даю команду управлінню внутрішньої безпеки: зробити моніторинг робочого тижня дільничного інспектора в різних частинах України. Вияснилось, що ці люди безконтрольні: приходять у понеділок на нараду, а після того п’ють пиво, тиняються. Ясно, що не всі, але кожен із таких «робітничків» нищить довіру до всіх, хто гробить сили і здоров’я на бойовому посту. Почав закручування гайок. Це дуже важка робота, бо нема такої кнопки в міліції, яку б натиснув – і вона стала ефективною і професійною, як на Заході. Це комплекс робіт, це комплекс нових реформ, маленьких, нікому не відомих, але які дають результат.

Невеличкий відступ-фантазія буде доречним: конфлікт такого безконтрольного правоохоронця з пересічною людиною може бути трактований як непокора представникові влади чи навіть напад на міліціонера, що перебуває на службі. Незалежно від стану самого правоохоронця, правда в такій ситуації буде на його боці.

За час своєї роботи в МВС Юрій Луценко начувся про такі випадки. А один із них отримав чи не найбільший розголос: у Ніжині, що на Чернігівщині, п’яні міліціонери забили на смерть офіцера МНС і до останнього намагалися спустити справу на гальмах і подати її як напад на правоохоронців.

1 червня 2006 року заступник командира льотного рятувального загону Олег Довганюк відпочивав із двома співробітницями на березі річки Остер у рідному Ніжині. Поруч компанія міліціонерів у свій вихідний день відзначала день народження колеги. За свідченнями очевидців, будучи сильно напідпитку, правоохоронці почали непристойно чіплятися до супутниць льотчика. Намагаючись їх втихомирити, Довганюк дістав шумовий пістолет і зробив декілька пострілів у повітря. Однак компанія збила його службовим автомобілем і почала бити руками, ногами та металевим ліхтарем. Зупинилися лише, коли льотчик, стікаючи кров’ю, перестав дихати. Не приходячи до тями, він помер за кілька годин у районній лікарні. Одна з його супутниць дістала важкі ушкодження, однак вижила. Подвійна медична експертиза встановила, що саме жорстокі побої стали причиною смерті офіцера.

Вже за кілька днів трьох підозрюваних звільнили з міліції та заарештували. Їх звинувачують за двома статтями кримінального кодексу у навмисному вбивстві з хуліганських мотивів за попередньою змовою. Міліціонери своєї вини у вбивстві не визнали. Вони неодноразово змінювали свої свідчення – це дало слідству підстави вважати їх неправдивими. Однак свідчення потерпілих, покази свідків та двох їхніх колег, які були на місці події, допомогли викрити трійцю. Хоча адвокати тримались однієї чітко вибраної лінії: підполковник МНС стріляв першим, і міліціонери не знали, що пістолет – шумовий. Тому формально вони перешкоджали застосуванню вогнепальної зброї.

До того ж ситуацію ускладнювала