Читати книгу - "Теорія літератури"

хотілося такого льоту, який би на землю приніс об’єднання, красу»[272]. Далі він додає, що творчість — це протиставлення себе всім[273]. Ще в одній статті про Шевченка зазначається, що індивідуальність поета божественна: «Його Бог — це його ціла індивідуальність, його я, його єство, його душа, його почування та ідеали, його геній!»[274] Євшан пише про те, як історія поступово витворювала тип «вищої» людини, в даному випадку це — Шевченко. В концепції Шевченка, отже, підкреслені його самотність (самотність генія, вищої особи, надлюдини), його світова скорбота, його порив до краси, його конфлікт з юрбою. Євшан акцентує не раціональну, інтелектуальну основу творчості Шевченка, а чуттєву, інстинктивну, містичну, що добре узгоджується з антиінтелектуалістичною тенденцією в Ніцше.

В осерді ніцшеанського дискурсу Євшана лежить ідея індивідуалізму, сильної самодостатньої особи. Індивідуалізм для Євшана (як і для інших теоретиків «Української хати») — основа націоналізму. Тільки сильна особа може дати основу сильній нації. В широкому суспільно-політичному сенсі ця тема була скоріше темою Андрія Товкачевського, який писав, так само спираючись на Ніцше: «Ж а д о б а  т в о р ч о с т і  с у с п і л ь н и х  ф о р м  ж и т т я  — от істота нової індивідуальності; вільна громада — це її мета, її місія»[275]. Проблема свободи індивідуальності вирішувалася в такий спосіб, що свобода в кінцевому результаті ставала не метою, а засобом.

Мотив Євшана в цій поліфонії ніцшевських впливів пов’язувався з творенням нової культури. В програмній статті «Проблеми творчості» Євшан, по суті, говорить, що проблеми творчості — це проблеми індивідуалізму. Правдива творчість шукає ідеал, який є ідеалом великої й гармонійної індивідуальності, «за якими тужив» Русо, Ґете, Шопенгауер і Ніцше. І далі: «В тому Ніцше і бачить вагу поета як показчика будучності, що він творить — як колись артисти творили образи богів — образ гарної людини і вишукує ті місця в модерному світі, де в житті була б можлива така велика душа. Отаку естетичну культуру, проповідувану її творцями, я маю на думці, — її потреба являється великою для всіх, хто не загубив ще своєї душі в службі так званої життєвої практики, хто не став ще людиною, яка кермується тільки досвідом та поклоняється грубому матеріалізмові»[276].

Отже, завданням «штуки» є виховання індивідуальності, людської одиниці, яка пізніше могла б змінити життя суспільства. Тільки діставши таких художників, саме мистецтво почне промовляти вже не до одиниць, а до загалу. Крім того, Євшан, переймаючи ніцшевський антиутилітаризм, заперечує прагматизм, матеріалізм сучасного суспільства. Але непомітно для себе Євшан схвалює утилітаризм мистецтва, так палко засуджений ним у народництві. Тут він, як і ціле покоління «Української хати», потрапляє до теоретичної пастки, з якої йому так і не вдалося виплутатися. Євшан упевнено цитує Ніцше, відповідаючи на народницьку позицію Грінченка: «Мистецтво не єсть для самої боротьби, але для павз і спочинку перед і серед неї…»[277] І водночас у сусідньому абзаці чи наступній статті говорить про покликання вищих одиниць виховувати й вести загал. Він пропонує вкрай утилітарне визначення літератури: «Література се ще не сама боротьба за визволення, але велика сила, яка помагає в боротьбі за визволення. Се краса протесту, краса бунту проти насильства і найтяжчого рабства, яке єсть: рабство духа»[278].

Жорсткий, нещадний, іронічний критик, Євшан водночас був ідеалістом і мрійником. У цій другій іпостасі він вірить у самодостатність видатної індивідуальності майбутнього, яка була б щаслива сама собою й не потрапляла б у колізію ні з загалом, ні з собою. Він знову посилається на Ніцше, говорячи, що нова творча особистість, яка стане завершенням культури й вищим виявом людського генія, має бути мудрецем, святим і артистом[279].

У рамки індивідуалістичного ніцшеанського дискурсу Євшана вписується і вплив Штирнера. Як ілюстрацію до філософії Штирнера Євшан сприймав поезію Грицька Чупринки. «Так колись казав Макс Штирнер, починаючи писати свою книжку про „Одинокого і його власність“: „Ich hab’main Gach auf Nichts gestellt.“ — Мені все одно. Я нічого не маю, крім самого себе, не можу нічого стратити, і тому все кладу на одну ставку. Кожної хвилі я готовий на що б то не було, не думаю себе оберігати для ніяких дальших ідеалів і цілей, я весь тут, в данім моменті і таким лише я можу бути: цілим в одній хвилині, не роздроблюючи себе на частки, не розриваючи своєї душі постепенно, систематично. — З того боку дивлячись на поезію Чупринки, знайдемо її очевидно „монотонною“, скрізь бачимо цілого Чупринку, те саме глибоке дно, ту саму психіку. І, власне кажучи, — се її найбільша цінність, її абсолютна щирість. У всьому наскрізь модерний Чупринка, в тім однім не модерний, що абсолютно не любить ніяких костюмів ані маскарад, не бере на себе раз пози пересиченого життям, другий раз знов того, що кричить: нехай живе життя; що не вештається нікуди за ніякими настроями і переживаннями, не експлуатує своєї творчої інтуїції, вмовляючи в читача, що знає, про що ліс говорить і шумить хвиля або мріє трамвай, — він все сконцентрований сам в собі і не потребує дурити ані других, ані самого себе»[280]. Отже, для Євшана, як випливає з цього визначення, індивідуалізм — це саме втілення модерності, модерність у чистому вигляді.

Самотність сучасного митця — зворотний бік його індивідуалізму — бачиться неодмінним атрибутом мистецтва. «Самотність — се наче огнева проба кождого дійсного творця сучасного, вихідна точка його діяльності». І далі постулюється необхідність конфлікту з загалом: «Одиниця творча мусить виділяти себе з-поміж загалу і займати неприхильну для його позицію»[281]. Це — драма митця, однак і необхідний компонент творчості.

В усіх статтях про Лесю Українку, яка була його улюбленою поетесою, Євшан підкреслював «позитивний» характер її індивідуалізму. Власне, як індивідуаліст, сильний, ніцшеанський тип творця, для якого найважливіше — боротьба, протест, сила, вона його передовсім і цікавить. Саме тому він визначає її творчість як «найсильніше слово нашої поезії, найсильніший вислів нової національної душі»[282]. І саме з цією індивідуалістичною силою пов’язана її «гаряча апеляція до сучасності» й те, що вона не пасивно відображає її, а проектує на неї свій життєвий ідеал[283].

Цікаво, що рецепція Євшана позначена типовим для сприйняття Лесі Українки парадоксом. Він пише про неї як про поетесу, хоча, як видно з його аналізу, цінує Лесю Українку не за народницьку за суттю й часом безбарвну поезію, а передовсім за драматургію, де саме й виявилися її індивідуалістичні принципи, життєві ідеали та «апеляція до сучасності».

Культ сили, звичайно, так само походив від Ніцше. Центральне звинувачення,