Читати книгу - "Подорож на Пуп Землі. Т. 1"

невидимим. Перед очима все пливло, втім, я таки зумів прочитати: «Please, verify if everything is alright before you leave this place» [70]…

Старий охоронець із закам’янілим від вітру та сонця обличчям проводжав нас незворушним поглядом мигдалевидних очей.

У СЕРЦІ І МПЕРІЇ

Можу запевнити вашу величність — місто настільки прекрасне і має такі чудові будівлі, що воно вважалося б визначним навіть у Іспанії.

Франциско Пісарро (про Куско, інкську столицю)

З давніх-давен тутешня земля славилася суворою красою. Холодне сонце й непокірні вітри століттями випалювали крутобокі андійські бескиди, роблячи їх такими ж грізними й непохитними, як і народ, що населяв ці краї. Поля давали непогані врожаї, ліси були багаті дичиною, а крижана вода струмків та гірських річок кишіла рибою. Втім, це все для тих, хто набував багатства мирним шляхом. Проте були й інші, що не просили щедрості в природи і здобували своє багатство мечем, а не мотикою. Їх звали Інками, синами Сонця. Колись давно з цього грізного закутка посеред неприступних Анд вони розпочали відважні походи на південь, північ, схід та захід, за кількадесят років створивши величезну Імперію, якій позаздрив би сам Олександр Македонський, — найбільшу імперію за всю історію Американського континенту…

Посеред неприступних і диких земель на висоті 3360 метрів над рівнем моря у долині річки Уатанай розташувалося Куско, нині — просте перуанське містечко, а колись у давнину — столиця Імперії Інків, найвпливовіше місто Південної Америки. Місто заснував Інка[71] Манко Капак у період між XI та XII століттями н. е. Відтоді воно лишалося столицею Імперії аж до самого її занепаду. Значно пізніше 23 березня 1523-го року, Франциско Пісарро заклав тут іспанське поселення. Куско так вразило конкістадора, що він практично не змінював інкського планування, залишивши незайманими храми, палаци та резиденції.

Золото замість вівса

Коли Франциско Пісарро зі своїм нечисленним загоном головорізів висадився у Перу, Імперія Інків досягла свого найвищого розквіту. Інки мали надзвичайно дієву й розвинену адміністративну систему, будували чудові кам’яні дороги, що простягалися від Куско в найдальші закутки Імперії, зводили фортеці та водоводи високо в горах, були справжніми експертами в інженерній справі та землеробстві, але… вони не знали коней. У ті часи на всьому Американському континенті коней не було взагалі. Тому не дивно, що перуанці страшенно боялися вершників, сприймаючи їх за жорстоких та смертоносних монстрів.

Під час однієї з перших зустрічей з іспанськими кавалеристами нажахані такими «монстрами» індіанці злякано спитали, чим харчуються ці чотириногі двоголові чудовиська. Хтось із людей Пісарро вказав пальцем на золоті прикраси перуанців та рельєфні орнаменти із золота і переказав через тлумача:

— Наші звірі їдять ось цей жовтий метал. Вони зараз голодні, однак не бажають, щоб хтось спостерігав за ними під час трапези. Залиште їжу перед ними і забирайтеся геть!

Перелякані індіанці зібрали всі золоті вироби, які тільки могли знайти, поскладали їх перед кіньми і поквапилися вшитись якнайдалі. Після того як вони пішли, іспанці порозпихали золото по кишенях, а тоді… покликали Інків назад:

— Коні все ще голодні. Ви не догодили нашим звірям. Мерщій несіть ще «їжі»…

* * *

Я прокинувся від того, що задихаюсь.

Спливло трохи більше двох годин відтоді, як ми залишили Наску, загадкову перлину перуанської пустелі, і знову подерлися в Анди. Звісно, я не сподівався, що п’ятнадцятигодинна дорога з низинної Наски до високогірного Куско видасться легкою, проте реальність перевищила мої найгірші сподівання.

Коли я сідав у Насці в автобус, в салоні буквально не було чим дихати, цифровий термометр над вхідними дверцятами показував +29 °C, по вікнах збігали тонкі струмки сконденсованої вологи. Зате через дві години, коли за вікном проступили похмурі громади гір, а з неба опустилася ніч, в салоні різко похолодало. Я й досі не можу з’ясувати, у чому крилась проблема. На вигляд автобус був новим та сучасним — довжелезний двоповерховий «Mercedes Marcopolo» з вентиляцією, усілякими кнопочками та яскравими цифровими табло. Можливо, подумав я, перуанські водії просто не знають як ним користуватися? Щоправда, мені вистачило п’яти хвилин, аби розібратись, що нічого з отого high-tech не працює. Вентиляційні канали не відкриваються, лампочки місцевого освітлення не реагують на жодні маніпуляції з кнопками, навіть крісла не розсуваються. Все без винятку — муляж. Крізь вікна зі свистом задувало холодне гірське повітря, температура в салоні стрімко падала.

Тож ми їхали дуже високо в горах, і я прокинувся від того, що почав задихатись і цокотіти зубами від холоду. Дихалось неймовірно важко. Серце билося часто, але якось немов притишено, мляво качаючи жилами застиглу кров. Не зволікаючи, я стягнув з себе шорти і натяг джинси. Серцебиття ще більше пришвидшилось, до глотки підступила нудота. Ян, поки я спав, встиг напнути на голову в’язану шапочку (пригадую, у Стокгольмі я страшенно кепкував з нього, коли побачив, що він бере її з собою в дорогу) і застебнув під самісіньку шию куртку.

Потривожений моїм вовтузінням, чех прокинувся і розплющив одне око.

— Що, мавпочко, холодно? — спитав він, награно поправляючи шапочку.

— Х-х-холодно, — пробубнів я.

- І дихається важко?

— Ага. Так наче в горло вати напхали.

— А в мене задниця стала ніби чавунна, — буркнув чех і відвернувся до вікна.

Я притиснув коліна ближче до грудей, щоб зберегти останні крихти тепла, і марно хапав ротом розріджене повітря. Незалежно від того, хто чи що було нашим творцем — Всевишній, еволюція або ж звичайна випадковість — вони не думали про те, що людина, не вміючи літати і бігаючи чи не найповільніше серед усіх ссавців-хижаків, зможе протягом кількох годин видряпуватись на чотири тисячі метрів вгору. Боженька, на жаль, не міг передбачити, що у нас будуть автобуси, тому наш організм не проектувався для таких навантажень.

Я не знав, де ми знаходимось, — за вікном пропливала глейка чорнота, з якої лиш іноді проступали неправдоподібні обриси кострубатих скель, однак на карті Перу я нагледів кілька перевалів вздовж нашого маршруту, висота яких перевищувала чотири тисячі метрів.

Ще через годину температура в автобусі опустилась до +12 °C. Пасажири-перуанці, звісно, не вперше їздили цією дорогою і утеплялися на ходу хто як міг: хтось натягав на голову кілька шапок одночасно, інші обмотувалися шарфами, з головою куталися в ковдри та пледи. Мені не було чим утеплятися, тому мене били дрижаки, наче африканську мавпу в київському зоопарку. Я цокав зубами і розмірковував про те, що за нормальних умов температура +12 °C в принципі є цілком комфортною. Щоправда, за нормальних умов я нормально вдягнений, нормально