Читати книгу - "Чотири танкісти і пес – 3"

яка в Катовицях жила, в неї я кілька років мешкав…

– У знайомої? – зацікавився грузин.

– Ні, кажу ж, ще в тітки. Але в знайомої був зять, то його за першої війни шість разів убивали, а він вижив.

– А знаєш, як могло бути? – промовив Саакашвілі. – Може, він під Вейгеровом дав комусь шинель, щоб зігрітися, того вбили, а документи були в кишенях. Його тим часом поранило…

– Ви що, здуріли? – урвав їх Кос. – Хто ж документи в шинелі носить?… Не може бути, щоб живий і не дав знати про себе.

Підбіг Томаш.

– Наказують їхати, – повідомив.

Там, де стояли штабні автомашини, тричі загув клаксон.

– До танка! – наказав Янек.

Всі кинулися до «Рудого». Вмить усі проблеми відійшли на задній план; тепер слід було блискавично діяти, тепер усі четверо – звичайно, четверо й пес, – становили одне-єдине ціле: екіпаж бойової машини.

У підвалі наріжного будинку, звідкіля вузькі вікна виходили на дві перехресні вулиці, піхотинці влаштували полковий командний пункт. В глибині біля столу, освітленого переносною електролампочкою, сидів начальник штабу й кілька офіцерів, а ближче до дверей – радист, телефоністи та командир полку, який хриплим голосом кричав у трубку:

– «Росомахо», не тупцяйся на місці! Доповіси, що взяв оті будинки не пізніше, ніж за годину. «Бурсук» і «Куниця» готові, чекаємо на тебе. На світанку мусимо вдарити по станції.

Телефоніст на льоту піймав трубку. Все скидалося на обстановку, яка була під Леніно, в Празі, на Поморському валу або під Рітценом, і водночас тут – усе інакше, бо навколо палав і гримів вибухами Берлін.

– Як радянські танкісти? – запитав полковник начальника штабу.

– Про нові атаки не доповідали. Тільки дві машини згоріли на самому початку.

– Нема сенсу кидати їх уперед. Між будинками будь-який шмаркач із фаустпатроном може накоїти біди… Що сказав полонений?

– Це станція метро. Вся під землею, залізобетонне перекриття. Навколо бункери й укріплені будинки, з'єднані підземними ходами.

Десь поряд спалахнула стрілянина. Майор якусь мить прислухався, а потім повів далі.

– Ворог укопав в землю «тигри». Полонений каже, що їх десь із чотири, точно не знає. На станції повно всякого наброду: кадрові есесівці, рота з офіцерської школи й трохи молодиків з фольксштурму.

– Під землею їх не вгризуть ані радянські, ані наші сімдесятшестиміліметрові гармати. Коли будуть обіцяні гаубиці?

– Годину тому проїхали міст на Гавелі. Кількадесят метрів од підвалу гримнуло відразу кілька гранат, затріщали автомати.

– Хорунжий!

– Слухаюсь, – виструнчився молодий офіцер-жандарм з медаллю «За бойові заслуги» на грудях:

– Що там за шум? Проженіть їх, бо заважають працювати.

– Каналами пролазять, громадянине полковник.

– Перевірте напрямок на Берліненштрасе. Чи нашої артилерії там не видно на підході?

Хорунжий віддав честь і вибіг з підвалу.

– Дайте мені «Росомаху», – наказав полковник телефоністові.

– Кабель розірваний. – А ти сидиш?

– Люди вже пішли на лінію.

– Хай йому грець! Досить цього. Переходимо ближче до лінії фронту. Там і безпечніше, і менше проводів до розриву.

– Почекаємо на артилеристів, – порадив начальник штабу. – Вночі легко заблудитися.

Невеличка колона газиків і ваговозів, що везли взводи командування гаубичної бригади, повернула з Шпан-дауерштрасе на широку Берліненштрасе, лавіруючи між глибокими воронками, обгорілими машинами, рештками барикад і протитанкових надовбів. Кільканадцять метрів за останньою машиною чалапав «Рудий», на якому сиділа десантна піхота; танка супроводив мотоцикл.

Лажевський залишився ззаду, потім збільшив швидкість, з'їхав убік – прочитати назву вулиці на стовпі, обліпленому численними німецькими, російськими та польськими дороговказами.

Раптом спереду, з темного будинку праворуч, затріщали черги з автоматної зброї. Трасуючі кулі зарико-шетували по бруківці попереду колони.

Кос блискавично закрив люка.

– Механіку, вліво під стіну!… – скомандував він. – По кулемету на четвертому поверсі осколочним!

– Готово! – доповів Томаш.

– Піймав гада на приціл, – сказав Густлік.

– Вогонь!

Спалах пострілу освітив мотоцикл Лажевського, що мчав уперед, і захисну групу солдатів Шавелла, які стрибнули з танка. Піхотинці та розвідники зникли всередині будинку з лівого боку вулиці, відкрили вогонь. Артилеристи, які потрапили під обстріл, шукали сховища за розбитими машинами, ведучи вогонь по вікнах будинку.

З танка вдруге гримнула гармата, снаряд зірвав увесь балкон, а з ним один ворожий кулемет.

Хорунжий Зубрик, який хвилину тому, стрибаючи з танка, упав і підвернув ногу, пошкутильгав за розбитий ваговоз, став навколішки і звідти стежив за боєм. Розвідники Лажевського викурили німців із засідки на дах будинку, група Шавелла обстрілювала їх, заганяючи за комини. Тепер на кожен постріл ворога відповідало декілька наших.

Раптом з темної діри вікна на першому поверсі по купі щебеню скотилася консервна бляшанка, дзеленькаючи, вдарилась об розбитий ваговоз. Фельдшер глибше сховався в темряву, затулив руками обличчя і закляк на місці. Коли обережно підвів голову, щоб витерти піт, то з жахом побачив: за кілька метрів од нього у віконній ніші двоє цивільних ціляться в танк з фаустпатрона.

Хорунжий мимоволі ще більше зігнувся, затулив вуха, але, мобілізувавши всю свою відвагу, подолав страх і тремтячою рукою відтяг затвор автомата, прицілився, натиснув спуск.

Зацокотіла черга, широко розсіваючи кулі, жодна з них не влучила в ціль, але ж на якусь мить сполохала німців. У ворога здригнулася рука. Снаряд фаустпатрона не влучив у мотор, а лише зачепив запасний бак: бак вибухнув, і нафта спалахнула.

Обидва німці, кинувши непотрібну вже трубу, побігли сходами на вищий поверх, щоб обстріляти танкістів з автоматів.

У передній люк виплигнув Саакашвілі з вогнегасником у руках, покотився тротуаром за танк. Незважаючи на автоматні черги та свист куль, що рикошетували від броні, вдарив головкою вогнегасника об асфальт і спрямував пінистий струмінь на полум'я.

Ляда горішнього люка трішечки піднялася, з щілини виглянуло, мов жало, дуло снайперської гвинтівки. Між іскрами, що їх кресали на броні кулі німецьких автоматів, блиснув поодинокий постріл. Один автоматник упав на підвіконня, другий хотів підтримати його, вихилився, але його зрізала автоматна черга – Зубрикові вдалося замінити диск і знов одкрити вогонь.

Згасло полум'я на танку, замовкли постріли. З машини вистрибнула решта екіпажу.

– Хай йому грець! – лаявся Віхура. – У всьому винен кіт.

– Який? – здивувався Густлік.

– Чорний кіт. Треба мені було тоді повернути!

– Громадянине хорунжий! – гукав Кос, шукаючи фельдшера біля розбитого ваговоза.

– Пішли вже собі геть? Га? – обізвався Зубрик.

– Лежать. – Кос показав на нерухомі постаті під стіною.

Хорунжий мимохіть підійшов до них, нахилився – перевіряв пульс, заглядав у вічі і, промовляючи: – Правду кажучи, я боюсь пострілів! – розстебнув цивільну куртку на одному, щоб послухати серце. – Помер. Дивіться – в