Читати книгу - "Дзвони зеленої Галактики"

і сходинками — ескалатори вже не діяли — опустився до виходу. В холі стояли троє: худющий Харперс із планового, дівиця-технолог в розкриленій хвилястій сукні (марно намагався пригадати, як же її звуть) і той же диспетчер.

— Добре, якщо відбудешся доганою, — долинув гарно поставлений голос технологині. — А може, й…

— Твоя правда, — мляво озвався диспетчер. — Педант жартів не любить…

Ганшин вдав, що нічого не почув, і попрямував до дверей, що прочинилися перед ним. Розважливо перетнув розбитий перед вікнами директорату сад і вийшов до паркінгу. Машин на майданчику було вже мало, Ганшин швидко знайшов свій крихітний чорний “тет-а-тет” і, склавшись мало не втроє (ох, дітям маленького зросту квіти рвать легко і просто…), заліз всередину. На щастя, годин до трьох погода була сонячною і акумулятор виявився зарядженим майже повністю. Ганшин зітхнув, клацнув тумблером — мотор занудно застогнав — і набрав на панельці автомедонта код адреси. За півгодини він був уже вдома.

Свій дім Ганшин не любив. Не тому, що сам дім йому був чимось неприємний: аби так, то шеф-директор Тепловідвідного Колеса якось вже зміг би його поміняти. Будинок був самий звичайний, один з багатьох таких же в селищі. Не було в Ганшина хисту оточувати себе затишком і комфортом, тому вдома, незважаючи на чесну працю кондиціонерів, було холодно і похмуро, як на щойно розконсервованому супутнику.

Ганшин швидко перевдягнувся, прийняв душ і до сьомої години відчув себе набагато свіжішим, саме до того моменту, коли тихенько муркнув вхідний дзвоник.

Ганшин пізнав гостя відразу, хоча за двадцять років у цьому високому, кремезному, якомусь прямокутному чолов’язі з ледь обрезклим обличчям майже нічого не залишилось від колишнього Борьки Бертенєва, котрого він знав і любив, від того гривастого, цибатого хлопчини, котрий, ледь заїкаючись, горлав на всі Синявинські болота геть не схоже на нинішню прилизану мову.

— Яким вітром… — Ганшин на мить затнувся, добираючи слова і звертання, але старе пересилюю, і він, не без натуги, продовжив: — …тебе занесло в наші краї, Борисе?

— Попутним, — усміхнувся Бертенєв. Посмішка в нього також була нова — якась цупкіша й закритіша. — Захотів побачитись. Як зустрінеш гостя?

— Гостинність господаря… — жартівливо розвів руками Ганшин і нараз відчув, що все це справді лише гостинність господаря, до всього ж не вельми щира. І хоча він готувався до цієї зустрічі ось уже третій день, відколи отримав листа від Бориса, проте тільки зараз, мабуть, остаточно збагнув, як мало між ними лишилося спільного. По суті — нічого не залишилось, окрім минулого, мертвого минулого, яке належало на рівних їм обом і в якому обом не було місця для них сьогоднішніх. Над силу, сподіваючись, що Бертенєв не відчує ніякої штучності в його піднесеному тоні, сказав: — Ну, заходь, Борисе, заходь!

Зоставивши Бертенєва в кабінеті, Ганшин ладував нехитру вечерю, комбінуючи напівфабрикати з продуктами власної кулінарної думки, яка, на жаль, ніколи не могла похвалитися своїми здобутками, і вперто намагаючись здогадатися, що ж стало потрібно від нього Бертенєву.

Залишившись на самоті, Бертенєв підійшов до вікна. Йому завжди видавалося (щоправда, він про це нікому не казав), що панорама з вікон може розповісти про господаря не менше, аніж його бібліотека чи вмеблювання помешкання. Принаймні відтоді, як люди почали достатньо вільно вибирати собі житла. Але зараз він опинився в скрутному становищі — будинок звичайний, стандартна житлова “сочевиця-карат”, без будь-яких надлишків. А за вікном уже сутеніло, на вулиці ще можна було щось розгледіти, але з вікна кабінету, освітленого м’якою люмінесценцією зі стелі, можна було побачити хіба що власне відображення, спотворене потрійним віконним склом.

А можливо, він даремно приїхав сюди? Справді, адже Ганшин просто втік, сам утік, і тоді, коли справа ще лиш продзьобувалась, він утік, аби, врешті-решт, пробитися сюди, прибитися до берега інженерної еліти цього століття. І, мабуть, варто було б давно про все забути, поставити хрест, як кажуть, і забути назавжди, незважаючи на всі роки, які вони прожили пліч-о-пліч і славно разом попрацювали, і він справді забув би, але… Свого часу саме Ганшин подав одну ідею, котра сьогодні привела їх усіх — і рудого товстяка Тапіо, і веселуна Ланге, хіміка “від бога”, і його самого до того порога, на якому не згадати про Ганшина було б просто підло.

— Ну, ходімо перекусимо, Борисе. Вже так заведено, що гостя насамперед пригостити треба. Пережиток, звичайно, але приємний.

— З великим задоволенням, Миколо. Традиції традиціями, але ж я справді зголоднів.

— Знайшов мене легко? — поцікавився Ганшин, коли вони вже сіли до столу.

— Легко, — машинально відповів Бертенєв і відразу ж пошкодував, що поквапився, бо розмова урвалася. А можна ж було б живописати всі перипетії пошуку, розповісти про те, як, припаркувавши машину на околиці, він пірнув у сутінки, як двічі помилявся будинками, і як його обгавкав величезний пес, чорний і волохатий, обгавкав беззлобно, виконуючи природний собачий обов’язок, бо інстинкти тварин змінюються повільніше за звичаї людей. Можна було б розповісти, як він блукав селищем, де всього й було, що з півсотні “діогенів”, “каратів” та “хеопсів”, а вулиць ніяких не було, та не було в них і потреби — поміж старезними, в кілька обхватів соснами можна було проїхати не те що вантажним інімобілем, а й болотяним танком класа “тортила”. І розповісти б про того сусіда, котрий врешті показав Бертенєву ганшинський будинок, сказавши принагідно, що живе Ганшин самітником, мало хто до нього заходить. А чому? І справді, чому? Так могла й зав’язатися та розмова, заради якої він і приїхав. Але нагоду він втратив, і доводилось знову сплітати нитку, так необачно обірвану єдиним словом. Бертенєв постійно відчував на собі сторожкий, очікувальний погляд Ганшина.

Він передав вітання від Ланге й Тапіо. Ганшин кивнув: дякую, дуже приємно. Але не було й тіні радості в тих його словах. Лише якийсь неви-мовлений біль і туга. Безумовно, подумав Бертенєв, важко говорити з тими й про тих, кого ти кинув у складну годину. Але двадцять років — це двадцять років, і строк давності давно минув, до всього ж ніякої підлості Ганшин не вчинив. Просто пішов, не вірячи в успіх розпочатої справи.

Розмова знову урвалася, і Бертенєв марно намагався зарадити традиційними “а пам’ятаєш?”, відроджуючи в пам’яті роки, що давно пролетіли, словесною магією викликаючи до життя фантоми тих, з ким разом вони колись починали шлях. Кілька разів йому видалось, що в погляді Ганшина промайнув живий блиск, чекав, що ось зараз крізь короткі формальні репліки нарешті прорвуться справжні й