Читати книгу - "Муссоліні"

На думку Де Феліче, призначення Муссоліні головою виконавчої влади, а також дії, вчинені ним у перші два роки на чолі нації (Де Феліче вважав, що ці роки характеризуються кризою фашизму та надмірним тактицизмом з боку Муссоліні), стали не початком ідеологічної монократії, а «великою трансформістською операцією джоліттівського типу»9, здійсненою завдяки залученню найрізноманітніших наявних у країні сил націонал-консервативного спрямування, в чиїх очах новий очільник уряду постав як найменше лихо та, загалом беручи, ефективне й рівною мірою тимчасове рішення.

На першому етапі свого політичного досвіду Муссоліні, здається, був «іще далеким від думки про той фашистський режим, який складеться в 1925-му, а надто наприкінці 1926 року»10. На думку історика з Рієті, навіть після перетворення на «режим», принаймні до переламного 1938 року, фашизм залишався лише «старим традиційним режимом, хоча й у чорній сорочці з усіма трансформаціями в авторитарному напрямі (цей авторитаризм здебільшого виглядав “класично”)»11. І все це на тлі очевидної (характерної для фашизму) відсутності політико-ідеологічної автономії та великої залежності – що згодом виявиться фатальною – від дій і вибору, а отже, від успіхів і помилок Муссоліні12. Політичні цілі останнього на початку кар’єри державного діяча, ймовірно, були прагматичними та чітко визначеними в часі: згуртувати навколо себе всі «патріотичні» та «національні» сили, дочекатися остаточного виснаження парламентської опозиції, примусити до мовчання внутрішніх дисидентів і найбезкомпромісніших представників фашизму. Він був націлений радше на особисту владу, ніж на диктатуру свого руху та вибудовування нової конституційної структури, сумісної з його початковим революційним планом, і для підтримання своєї влади він був ладен приборкати та за потреби ліквідувати не тільки сквадристів і партію, а й фашизм загалом. Усвідомлюючи делікатність «компромісу», що лежав у основі його сходження до верхівок італійської влади, він прагнув не фашизації держави (цьому заважала занизька політична та техніко-адміністративна підготовка керівної фашистської групи), а одержавлення фашизму, навіть ціною поступової ліквідації останнього.

Усупереч такому тлумаченню, яке перебільшує «трансфор­містсько-парламентський» характер муссолінівської влади, розглядаючи її як класовий компроміс і вразливу інституційну рівновагу, забезпечену тактичними та посередницькими якостями нового голови ради, мабуть, правильніше буде вважати владу, здатну триматися в жорстких рамках конституційної законності, диктаторською ab origine[38]. Адже її відправними точками були, з одного боку, особисті антидемократичні схильності Муссоліні, а з другого – внутрішньо притаманні фашистському руху неліберальність і неплюралістичність.

Інакше кажучи, можна стверджувати, що просування у напрямі абсолютизму та монополістичного використання влади було не так результатом історичних обставин (які за певного перебігу подій могли б перетворити муссолінівський період на епоху авторитаризму або неопрезидентського чи бонапартистського уряду, але не обов’язково на диктатуру з очевидно тоталітаристськими тенденціями, як це невдовзі відбулося насправді), як логічною частиною фашизму – руху, що загартувався у дії та на війні, а отже, структурно був чужорідним для звичних правил політико-парламентського протиборства, як імпліцитним наслідком стилю життя, політичної боротьби Муссоліні (революціонера, чия прагматичність, миттєве реагування та маневреність можуть посперечатися з готовністю йти до кінця у досягненні власних довгострокових політичних цілей) і наявності дієвої програми та ідеології, на які спирався фашизм і його засновник.

Важко припуститися думки, що таку символічну й водночас матеріальну «дірку» в законності та конституційному порядку, як «марш на Рим» (видовищну кульмінацію кривавої цивільної вій­ни), можна було вилікувати в звичайних рамках державотворчої діяльності кількома магічними прийомами парламенту.

Схильна до тоталітаризму, при цьому неліберальна, диктаторська та «великодержавницька» природа муссолінівської політики чітко виявляється з перших кроків нового уряду: ідея «конституційного фашизму» та поступової «нормалізації» руху чорносорочечників, зрощена на широких ланах керівного класу Італії тих років, була сповнена двозначності. Надія на те, що фашизм при владі міг розвиватися іншим шляхом, відмінним від своєї жорстокої та закононенависницької природи, була здебільшого зумовлена коливаннями та суперечностями, характерними для Муссоліні, зокрема на початку його політичної кар’єри, коли він розривався між новою роллю урядової особи та більш властивим йому покликанням політичного лідера, між вимогами порядку та бунтарством. До речі, така напруга тривала впродовж усієї його політичної епопеї, завдяки чому Муссоліні завжди таланило забезпечити собі великий простір для політичного маневру, висвітлюючи у різних ситуаціях той чи той аспект: сьогодні зосереджуємося на законності та проти­дії політичним рухам, завтра – на сквадризмі та насильстві. Насправді так званий режим, заснування якого зазвичай співвідносять із відомою промовою 3 січня 1925 року, якою Муссоліні завершив викликану вбивством Джакомо Маттеотті політичну кризу, і з репресивними заходами, опублікованими в листопаді 1926 року (так звані leggi fascistissime[39]), уже містився в ідеологічно-програмних настановах руху і його засновника. При цьому останній – усупереч будь-якій риториці щодо ідентифікації між Італією та фашизмом – завжди усвідомлював, що він представляє не суцільну країну, а революційну меншість, образно кажучи «увесь народ, що воював, увесь народ, що вийшов із окопів»13. А отже, «фашистська революція» набула потрібної політичної легітимності та історичного сенсу буття через війну, а не через парламентське голосування, саме через війну, яка стала її власним міфом про створення.

Перший уряд Муссоліні формально був коаліційним, і наявність фашистських міністрів у ньому була абсолютно міноритарною. До його складу входили націоналісти, демосоціалісти, незалежні політики, ліберали та народники (останні були виключені протягом кількох місяців). У ньому брали участь навіть два представники найвищих військових і воєнно-морських рангів: генерал Армандо Діаз і адмірал Паоло Таон ді Ревель. На цей уряд з певною прихильністю дивилася стара ліберальна гвардія та багато хто з антифашистів, які вважали його найприйнятнішим рішенням, аби загальмувати занепад політичної боротьби та сприяти поверненню до нормального життя після місяців громадянської війни. Джованні Амендола, наприклад, уважав «голосування за міністерство [...] єдиним засобом відновити форму законності». Джованні Джолітті вихваляв «рідкісну для Італії силу волі» нового відомства. У своїх нотатках, датованих тими тижнями, Гаетано Сальвеміні визначив диктатуру Муссоліні не більш як енну парламентську диктатуру в італійській історії та розписав доцільність уряду, здатного стерти з лиця землі всю гниль, що залишив у спадок джоліттізм. Франческо Саверіо Нітті писав Амендолі: «Треба, щоб фашистський експеримент було доведено до кінця без перешкод: ніякого опору з нашого боку [...]. Якщо це вдасться, треба буде повернутися до норми та до Конституції, а це єдина річ, якої я прагну, і фашисти зроблять нам велику послугу». Анна Кулішьова піклувалася про те, аби впродовж хоча б пари років на Муссоліні та його уряд не було «безцільних нападок», адже це необхідна умова для «абсорбування фашизму в нормальний стан людської спільноти»14.

З одного боку,