Читати книгу - "Одіссея капітана Блада"

немолодий джентльмен, який, представляючи «Французьку Вест-Індську компанію», здавалося, представляв саму Францію.

Крім того, всі, хто втік із Пітером Бладом з барбадоських плантацій і не знав, куди податись, не виключаючи й Джеремі Пітта, в якого потяг до моря був у крові, — усі вони вирішили приєднатися до великого «берегового братства», як називали себе пірати. І всі вони приєднали свої голоси до тих, хто вмовляв Блада й надалі бути їхнім ватажком і присягалися віддано йти за ним, хай би куди він їх повів.

Тому, щоб стисло висловити все, що записав Джеремі, скажемо так: Блад поступився, піддавшись зовнішньому і внутрішньому тиску, віддався плину долі.

— Від долі не втекти, — Блад процитував інший латинський вислів.

Він пручався так довго, я думаю, через думку про Арабеллу Бішоп — саме згадка про неї втримувала його. І хоча він гадав, що їм, можливо, не судилося більше зустрітися, це не мало ніякісінького значення. Він малював собі в уяві, з яким презирством вона почує, що він став піратом, і це завдавало йому такого болю, наче все це було насправді. Навіть і тоді, коли він остаточно погодився стати піратом, думка про Арабеллу ніколи не полишала його.

Пітер Блад пішов на компроміс із власною совістю, яка під впливом спогадів про Арабеллу стала такою вразливою. Однак він заприсягнув, що думка про неї завжди допомагатиме йому тримати руки чистими, навіть у цій відчайдушній професії, за яку він брався. Він, мабуть, ніколи не мав навіть ілюзорних надій домогтися кохання цієї дівчини або взагалі побачити її, проте пам’ять про неї мала завжди жити в його душі, як взірець чистого, величного. Кохання, якому не судилось бути взаємним, нерідко залишається провідним ідеалом людини на все її життя.

Зважившись стати піратом, Блад енергійно почав готуватись до піратського життя. Д’Ожерон — найлюб’язніший з усіх губернаторів, позичив йому грошей для відповідного обладнання «Сінко Льяґаса», перейменованого тепер на «Арабеллу». Блад назвав фрегат цим ім’ям не без вагань, боячись викрити свої почуття. Але його барбадоські друзі сприйняли це як звичайний прояв неабиякого гумору, властивого командирові.

До двох десятків своїх прихильників він — бо непогано розбирався в людських характерах — одібрав іще шістдесят чоловік із різних авантюристів, що тинялися Тортуґою. З усіма ними він уклав угоду, як це було заведено серед «берегового братства» — кожному мала сплачуватись певна частка захопленої здобичі. Проте, щодо всього іншого, ця угода дуже відрізнялася від заведених там договорів. На борту «Арабелли» суворо була заборонена огидна анархія, яка зазвичай панувала на піратських суднах. Ті, хто був згоден плавати з Бладом, зобов’язувалися дотримуватись суворої дисципліни і в усьому підкорятися йому та обраним ними ж офіцерам. Кому цей пункт угоди не подобався, міг шукати іншого ватажка.

Наприкінці грудня, коли добіг краю сезон штормів, він вийшов у море на своєму добре оснащеному та укомплектованому кораблі. Перш ніж він повернувся в травні наступного року з тривалої авантюрної подорожі, слава капітана Пітера Блада бігла мов гнані вітром хвилі обличчям Карибського моря. На самому початку плавання стався бій у Навітряній протоці з іспанським галеоном — іспанця було розгромлено і, нарешті, потоплено. Потім на кількох привласнених човнах іспанця було здійснено зухвалий набіг на іспанську флотилію, яка добувала перлини біля Ріо-дель-Ача. Цей напад приніс надзвичайно багату здобич. Після цього організували десантну експедицію на золоті копальні Санта-Марії на Мейні. Розповідь про неї вражала своєю неймовірністю. Було ще кілька менш цікавих пригод, і завжди команда «Арабелли» здобувала честь переможців і захоплювала багату здобич, зазнаючи при цьому тільки незначних втрат.

Так сталося, що, перед тим як «Арабелла» повернулась на Тортуґу в травні наступного року для ремонту і додаткового оснащення — бо ви самі розумієте, що фрегат не міг залишитися зовсім неушкодженим, — слава про цей корабель та його капітана Пітера Блада вихором пронеслася від Багамських до Навітряних островів і від Нью-Провіденса до Трінідада.

Відлуння її сягнуло Європи, де іспанський посол при Сент-Джеймському дворі вручив англійцям скандальну ноту. На цю ноту він дістав відповідь, що капітан Блад не тільки не перебуває на службі в короля, а ще й є засудженим бунтівником і збіглим рабом, тому будь-які заходи його католицької величності проти Блада зустрінуть цілковите схвалення короля Якова Другого.

Дон Міґель д’Еспіноса, адмірал Іспанії у Вест-Індії, і його племінник дон Естебан, який плавав із ним, палали бажанням довести авантюриста до реї. Для них полювання на Блада, яке набуло тепер міжнародного характеру, було також і родинною справою.

Іспанія, устами дона Міґеля, не скупилася на погрози на адресу Блада. Чутки про ці загрози досягли Тортуґи водночас із заявою дона Міґеля про те, що в нього є повноваження на спіймання Блада не тільки від своєї країни, але й від англійського короля.

Ці погрози адмірала не злякали капітана Блада. Він був би не він, якби дозволив собі іржавіти в безпеці на Тортузі. За ті страждання, що їх він зазнав, Блад вирішив помститись Іспанії, зробивши її цапом-відбувайлом. Таким чином, він гадав, що може одним ударом влучити в дві цілі: узяти компенсацію і водночас прислужитися, проте не перед королем Стюартом, якого він зневажав, а перед Англією і разом з нею перед усім цивілізованим людством, якому жорстока, підступна, фанатична Іспанія намагалася всіма засобами перешкодити спілкуватися з Новим Світом.

Одного разу, коли він сидів разом із Хаґторпом і Волверстоном з трубкою за пляшкою рому в пропахлій смолою та тютюновим димом портовій таверні, із ним привітався якийсь суб’єкт у гаптованому золотом камзолі з темно-синього атласу, підперезаний широчезним шарфом малинового кольору.

— Це ви, пане, Ле Санґ[12]?

Капітан Блад глянув угору, щоб роздивитися запитувача, перш ніж відповісти. Чоловік був високий, а будова тіла свідчила про спритність і силу, смагляве, з орлиним профілем обличчя було грубувато-вродливим. На пальці його не дуже чистої руки, що лежала на ефесі довгої рапіри, мінився всіма барвами великий брильянт, а у вухах поблискували золоті сережки, що майже зовсім ховалися під довгими кучерями його масного каштанового волосся.

Капітан Блад вийняв люльку з рота.