Читати книгу - "595 днів совєтським вязнем"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Коли арештований позбавлений всякого захисту і підтримки, він чується вповні самотнім і безпомічним. Він знає, що за нього не тільки ніхто не заступиться, але що більше: його відцураються, як «ворога народу», навіть найближчі — батьки, жінка, діти. Це загальна атмосфера, що в ній перебувають арештовані в СССР. Коли ж до цього додати психічний натиск, що в ньому перебувають вязні під впливом цілої системи допитів, то можна собі уявити, як важко приходиться їм переносити всі муки довгомісячного слідства.
В подібній атмосфері був і я, особливо, коли побачив, що зі сподіваного в короткому часі звільнення або бодай вільної зсилки не вийшло нічого. Тоді то опанувала мене така зневіра, що я став уважати свою ситуацію майже безнадійною. Сидячи вже понад 10 місяців у слідстві, я чувся покинутим і полишеним самому собі. Мені здавалося, що про мене забули всі. До того пекла туга за своїми найближчими, за Рідним Краєм. І тоді то я рішив використати момент, коли прийде на контролю («абход») нашої камери хтось з вищого тюремного начальства, звичайно один із заступників директора тюрми, що відбувалася майже що-місяця, та попросити, щоб дозволили мені написати до своєї рідні тільки одно коротке речення: що я живий і здоровий. Така нагода небавком прийшла, коли обхід камер переводив сам директор Лубянки Міронов. Я виступив з ряду і в приписаній формі виложив своє прохання. Міронов відповів коротко: «Цього зробити не можна, як довго вязень під слідством. Зрештою, зверніться в цій справі до свого слідчого». А «свого» слідчого я вже не мав давно…
До того в тих тяжких днях зайшла одна дрібна, але характеристична подія, що навела на всіх нас багато невеселих думок. Одного вечора ми почули на звичайно дуже тихих, наче вимерлих коридорах якусь голосну метушню, біганину і чийсь ніби зойк, ніби стогін. За хвилину все втихло, а ще за якийсь час ми почули, як наші сторожі почали відчиняти в нашім найближчім сусідстві одну камеру за другою і потім їх знову замикати. З притишеним віддихом ми чекали, що буде далі. Незабаром прийшла черга і на нашу камеру, до якої ввійшов дижурний енкаведист, взяв бляшане накривало зі сплювачки, що стояла в куті камери зараз біля дверей, і, не сказавши — як то було зрештою в їх звичаю — ні слова, вийшов спокійно з камери, замкнувши її очевидно знову на ключ. Для всіх нас справа була ясна: хтось із вязнів в одній з наших сусідніх камер використав хвилеву неувагу дижурного енкаведиста, стягнув незамітно для інших вязнів «бляшане накривало зі сплювачки і підрізав собі ним правдоподібно жили на руках. Це й викликало ту метушню та біганину по коридорі, яку ми зачули і в нашій камері. А після того тюремне начальство доручило дижурним постягати негайно всі ті небезпечні накривки зі сплювачок по камерах, щоб, бува, подібна історія не повторилася в якійсь іншій камері.
В такій атмосфері, в якій ми жили такі довгі місяці, витворилась серед вязнів своєрідна забобонність і страх перед… деякими снами. Вязні хапались теж поквапно за кожну чутку, принесену Бог зна ким і як у камеру, чи просто таки видуману, і пояснювали собі її на свій лад, що звичайно був такий далекий від справжньої дійсности, як наше життя в тюрмі від життя на волі. І я мав тоді дивні сни, що не давали потім довго спокою та наводили чорні думки… А раз приснилось мені, що, йдучи зі св. Юра у сторону львівської політехніки, я стрінув по дорозі добре знайому мені старшу жінку-львовянку, яка на моє привітання, не спиняючись, сказала коротко: «Скопляка взяли також», після чого я зараз збудився. Коли ж я багато місяців пізніше вернувся до Львова, мені сказали, що НКВД заарештувало менш-більш у тому часі, коли я мав такий дивний сон, не тільки довголітнього голову Союзу Українських Купців і Промисловців у Львові, заслуженого й меткого громадянина Яр. Скопляка, але й брата його дружини, Олька Левицького, що в останніх кількох роках перед війною був головою Спортового Товариства «Україна» і вів його в тяжких польських часах справді від успіху до успіху. За обома цими арештованими вставлялися в органів НКВД робітники з фабрики пасти «Зоря», що її вони вели з тяжким трудом обидва разом і працювали в ній теж фізично. Та це нічого не помогло, а робітники дістали пораду не мішатися до справи, яка, мовляв, до них не належить. По обох цих українських громадянах, як і по багатьох інших, що їх заарештувало в нашому краю НКВД в рр. 1939-41, пропав усякий слід.
В тих часах наслухався я багато про невдалу спробу перевороту маршала М. Тухачевского, що його розкрило НКВД, так сказати, пять хвилин перед дванадцятою, після чого по наказу Сталіна зліквідовано не тільки багато маршалів і генералів, але й тисячі вищих старшин. Було щось несамовите — як оповідали вязні — в тій ліквідації вищих військових у цілому СССР. За короткий час дійшло до того, що не тільки окремі полки, але й цілі дивізії опинилися без всіх вищих старшин, так що старшини найвищої ранґи, яких ощаджено, були сотники (капітани). От як би тоді — казали вязні — почав був хтось із сусідів СССР наступ на його територію, то був би застав усю червону армію цілковито обезголовлену, здезорганізовану, позбавлену всякого проводу. І населення у величезній масі було б привітало кожного наїздника, що приніс би був йому визволення з кошмарної дійсности. Але про це тоді, очевидно, ніхто в Европі ні ноза нею не думав.
Коли ми вже при спробі перевороту марш. Тухачевського, то може не від речі буде подати тут деякі звязані з ним подробиці, які, як мені здається, в ширшому світі не відомі, бо не були мабуть ніде оголошені. Я почув, що в хвилині, коли Тухачевського мали арештувати, він хотів поповнити самогубство, але до цього не допустили. Потім справу тої великої змови розбирала вища військова рада під проводом Ворошилова. Вона винесла
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «595 днів совєтським вязнем», після закриття браузера.