Читати книгу - "Сусід"

спогадів. Мушу їх позбутись. Інакше вони розчавлять мене, скалічать. Єдиний шлях — виговоритись. Можливо, сповідь саме для цього?

Сотню разів безсонними ночами вела мовчазний діалог з Орестою. Достеменно знала як почну свою особисту сповідь, якими словами зачну облегшувати душу. Але в ту мить, коли це потрібно було зробити наяву, мене наче спаралізувало. Кудись зникли стуктуровані думки, логічні зв’язки, часові простори. Все злиплося, немов переварений рис, в одну суцільну глейку масу, яка застрягла поперек горла. Якою давилася.

Сиділа перед сусідкою і давилася своїм болем. І не було нікого, аби постукав мене по спині, щоб викашляти, викинути його з себе.

Тільки захитала головою.

— Обіцяла.

— Зроблю чаю.

— Роби.

Ореста поралась на моїй кухні вправно наче в себе вдома. За короткй час на столі з’явились червоні гонятка в білу цятку, цукерничка з грудками налиплого цукру, сухарі з ванільним смаком (ті, що зазвичай купую в магазині напроти).

Гярячий чай золотисто медовим трунком заспокійливо колихався в горнятку, задаючи певний ритм розмови.

— Я також любила.

— Ви? — Дівчина аж випросталась на табуретці, наче готувалась будь-якої миті зірватись і побігти, якщо перед наю раптом зявиться… монстр в людській подобі. Себто в моїй.

— Так, я. Я не завжди була… монахинею. — Сьогодні як ніколи хотілось говорити лише правду.

Не знала як далеко можу зайти у своїй відвертості, тому залишала собі шляхи до відступу.

— Ви про це ніколи не розповідали. — Здавленим голосом прошепотіла сусідка.

— Так. Не було нагоди. Але вчора… Вчора ввечері, коли ви зізнались мені… у своїх почуттях, я зрозуміла, що мушу зробити те саме.

— Але ви не мусите… — Дівчина наче намагалась стримати снігову лавину, яка вже почала свій незворотній путь на якому гине все, що стає на дорозі.

— Знаю. Але це буде справедливо. Відвертість за відвертість.

— Але…

— Все добре. Я вже все обдумала. Це було не так давно, тому в спогадах усе таке свіже, наче події розвивались геть учора. — Почала я, ритмічно похитуючи горням, в якому в такт з погойдуванням коливався гарячий чай. Іноді рівень напою доходив до самісіньких країв, але я вчасно зменшувала нахил посуду і чай не вихлюпувався на зовні. Цікава гра. — Ми працювали в одній установі… Якщо ви не проти, — звернулась я до дівчини, не випускаючи горня з рук, — я розповім усе, на що зважусь, а ви вже в кінці зможете задати питання і, можливо… мені вдасться на них відповісти.

— Гаразд. — Ореста говорила тихо, наче наперед шкодуючи, що погодилась на запропоновані умови.

— Я була готова на все, аби бути з тим чоловіком. — Відірвавшись від чаю, який поволі почав вистигати, я звела погляд на сусідку.

Жінка й досі сиділа виструнчавчись, наче всередину хто встромив кілка. Після моїх перших слів вона й зовсім знерухоміла. Наче дихати перестала. Навіть повіками не кліпала — слухала. Так. Я потрапила в саму серединку. І я й вона про це знали.

— Готова була зробити геть усе, що просив. — Продовжувала я. — Чи він любив мене? Не знаю. Думаю — ні. Думаю, що він взагалі не здатен любити… Але в ту мить, коли казав, що любить — був таким переконливим, що можливо й сам у це вірив.

Знову глянула в її бік і Ореста, сковтнувши слину, коротко кивнула, наче віддала наказ про розстріл.

Я мовчала, збираючись з думками. Скурпульозно зважувала слова, аби не сказати того, до появи чого на світ я ще не зовсім готова.

Дівчина скориставшись паузою, долила собі чаю.

— Вам?

— Ні, спасибі. Я ще маю…Так, по правді кажучи, я була свідома того, що відбувається. Проте мені тоді видавалось, що я контролю ситуацію. Що в будь-який момент, як тільки-но вирішу покінчити з цим — поставлю крапку. Тільки тепер розумію, що це були звичайні роздуми пияка чи наркомана, який на очах у всіх деградує, але своєї залежності не визнає. Моя залежність називалась коханням.

…Не мусила дивитись на Оресту, аби відчути як розширились її зіниці, аби побачити як зрадливо пульсує жилочка на шиї, як мої слова дотирають до неї, як просочуюся у найсокровенніші місця її душі, немов потоки талої води в спраглу вологи землю.

— Але що це не так, я зрозуміла значно раніше, ніж вирішила ту крапку поставити. — Без зупинки продовжила. — Я зайшла в тяж. Чого тільки не передумала і чого не пережила як тільки-но побачила дві смужки на тесті для вагітності. Боялася, що буде злитись на мене, що зайшла в тяж у не відповідну мить. Водночас тішилась і була на сьомому небі від щастя — я так давно хотіла дитини. Все вирішилось без моєї участі в ту мить, як тільки-но йому про це сказала. Вирішив, що маю покинути місто і поїхати на Південь.

— З ним? — не втрималась Ореста.

— Яке з ним? Сама. — Я всміхнулась. Сьогодні я могла всміхатись. Хай гірка, та все ж це була усмішка. Для певності ще декілька раз натягувала і зганяла посмішку. Таки є. Вертається. — Він відправив мене на Південь. Поселив у найманій квартирі. Залишив невелику суму грошей про всяк випадок. Вряди годи навідувався, аби на власні очі переконатись, що зі мною все гаразді і я жива-здорова.

– І ви всі ці довгі місяці вагітності були самі? — здавалось сусідка не йме віри моїй оповіді.

Коли добре подумати, то й справді для пересічної людини моя сповідь видасться погано сфабрикованою історією. Звичайно, зі затаєними деталями, можливо, було б не так складно осягнути справжню суть справи.

— Так. Вірніше спочатку — так, але згодом у мене з’явилась приятелька, якщо так можна назвати жінку якої я навіть імені не знаю. Вона просила кликати її Марія, але думаю це не було її справжнім ім’ям.

Я бачила, що сусідка не дає ради з тим, про що розповідаю. Її розривали запитання, від озвучення яких вона марно намагалася