Читати книгу - "Мереживо людських доль"

казав, що Яська свята жінка. Хтось — що дурна. Може й дурна, але як покинути дитину на призволяще? Виростили синів, вивели в люди. Вивчили обох в інститутах — не гірше, як у людей.

Сини тепер мають власні сім’ї. Живуть у місті. Одне біда — рідко батьків відвідують. Може не додали вони їм чогось? Недолюбили? А може навпаки — засильно любили? Передали? Тепер на старість залишились Яська з Іваськом самі-саменькі. Живуть помалу. Коли не здужають — сусіди допомагають. А що буде далі, як зовсім приопадуть? Чи приїдуть сини додому? Чи заберуть їх до себе? Чи віддадуть до якої богодільні та й за будуть. Та… вони уже й так забули.

* * *

— Отако си думаю, Ясько. Ви хоть дітий маєте. А я, аво, сама-м. Нікому ми лижки води подати, як заслабну, — говорила Стаська. — От тако, як коли залипну[50], то будуть нє мухи їли, поки хто не скаже «десь баби не видко», та не ввійдуть до хати. А там я, вже напевно й смердіти буду. Що то без дітий жити? Аби Пан Біг боронив всіх людий від такої самоти.

— Хто їго знає, як воно ліпше, сусідо. Єден Бог знає. Того й дає нам наші долі всім такі ріжні.

— Ваші правда, сестро. Ваші правда. Але ви такі щаслива в Бога, що маєте за кого жити, і на кого сє надіяти.

З дороги донеслося брязґання. Відчинилась хвіртка. Ясьчин чоловік Івасько із хлібиною під пахвою входив на подвір’я.

— Ади, йде вже мій старий. Сідайте з нами, сусідо, та поїчте моїх балабонів.

— Та нє. Дєкую вам, сестро. Піду я додому, та троха си лєжу, бо щось мене так коло серцє болить. Як зможете, то прийдіт до мене глипнути, може й вмру.

— Тьфу на вас, сусідо, навіть такого не балакайте.

— Всі під Богом ходим. Всі під Ним, Ясю. За вас сини подбают, а за мене — Він єден лиш дбає…

— Сини подбают… — повторила про себе сусідчині слова Яська. — Хто знає, як воно краще — з таким синами, чи зусім без них?…

Люди-не’люди!
(спомин-роздум)

Дивне створіння — людина. Сама ж створить, а потім сама ж зруйнує. Але ж Бог, якщо він і справді існує, а частково й еволюція з часом «відшліфували» людину, тобто підвищили її ментальні здібності і можливості, розвили інтелект, і здавалось би навіть культуру на відміну від перших жителів планети. Зробили з неї відмінний інструмент для прокреації, конструювання, але водночас і відмінного руйнівника довколишного середовища та всього самою нею ж створеного. Нічого у світі не стоїть на місці, то ж і розвиток людської свідомості також рветься до висот. Це відбувається автоматично чи штучно — без різниці, бо головне результат: людина має стати досконалішою з кожним роком, так воно в теорії і є. А на практиці?

Вперше з культурним інтелектом людини (чи, правильніше буде сказати, навіть, «маси людей» чи «населення»), я зіткнулася десь у вісім років. Не маю на увазі однокласників, бо в такому віці робиться багато дурниць, не задумуючись про наслідки, бо ще не усвідомлюєш в повній мірі весь їх тягар. Маю на увазі дорослих, здавалося б цілком розумних, частково або й високо освічених людей, поведінка яких мене шокувала, а сама подія, яка мене тоді вразила, запам’яталась на все життя. Ще й досі, згадуючи, жахаюся від того, що часом живемо поруч із людиною(людьми), а зовсім її не знаємо, хоча коли розповім свою історію, напевно багато хто подумає: що тут дивного? Зараз усюди так і це нормально.

* * *

Йшов 1982 рік. Щасливе дитинство і безтурботні літні дні: зранку і з коровою на вигін, або в рів, що через дорогу під лісом. Там і корову добре попасти можна, без страху, що в чийсь город зайде, і з подружками погратись, і суниці досхочу поїсти.

А ще, можна купатись у ставку. То ми, діти, так називали те мочило, а насправді, то була просто протипожежна яма, вирита за плотом газоскладу, і наповнена до верхів водою із брудного потічка з назвою Поточина, в який вище по течії сільські люди викидали різне сміття: здохлих курей та свиней, листя із саду, гнилу бараболю і навіть бите скло. За кілька місяців у тій болотяній гущі уже росла осока і квакали жаби, а вічно п’яний дід Петро сидів на березі аж з двома вудками, і все чекав, що одного дня впіймає карася. Не дочекався він карасів, проте й дітям купатися забороняв щоб «не сполохали рибу».

Півліта ми крутились довкола ставка з болотом, але як зранку так і ввечері дід Петро сидів, наче сторож, не допускаючи нас до води ані на крок. Енергія била ключем, подіти себе нікуди: суниць поїли; на траві у «резинку» поскакали; вінків наплели і своїм коровам на роги повдягали; анекдоти один одному порозповідали. «Нудьга»! — глибоко видихнувши застогнав мій десятилітній сусід Іван. Дійсно, нудьга! Худоба мирно пасеться, що й завертати не потрібно. Подумали ми, подумали, куди б то себе подіти, і вирішили: полізти через ворота до газоскладу й подивитись, що там діється всередині.

Ворота подолав найстарший Вітька, бо нам, малим, було не під силу, а потім відчинивши зсередини впустив нашу «банду» на подвір’я. Було нас душ сім — вісім, зараз всіх і не згадаю, але зграйка була добра. Як не старалися поводитись тихо, щоб дід Петро не почув, і не прокинувся, бо якраз задрімав у кропиві над ставком, доручивши нам свою корову хтось таки розкашлявся, а інші сміялись. Але дід все одно не прокинувся, бо напередодні погуляв на весіллі сусіда, то добряче «піддав».

Але нас все таки «застукали». Саме тоді, коли останній із нашої команди просунувся у хвіртку, із приміщення газоскладу вийшов чоловік і, обвівши