Читати книгу - "Річки Лондона"

— Цікаво, — сказав Найтінґейл. — Чому?

— Я думав про послідовність подій, пов'язаних з убивством Скірміша, — сказав я. — Тóбі кусає Купертауна за ніс, саме з цього все починається. Але Купертауну не зриває дах, аж доки він згодом не зіткнувся зі Скірмішем на Ковент-Ґарден.

— Ти думаєш, що причиною стала випадкова зустріч?

— У тому-то й річ, — сказав я. — Леслі каже, що відділ розслідування вбивств не знайшов причини, навіщо було Скірмішеві іти того вечора на Ковент-Ґарден. Він сідає в автобус до Вест-Енду, зустрічається з Купертауном і залишається без голови. Ні зустрічей, ні друзів, нічого.

— Ти вважаєш, що вони обоє зазнали впливу? — спитав Найтінґейл. — Думаєш, їх змусив зустрітися хтось третій?

— А це можливо?

— Усе можливо, — сказав Найтінґейл. — Якщо твій собака зазнав впливу разом зі своїм хазяїном і Купертауном, це може пояснити його чутливість до vestigia.

Я звернув увагу, що Тóбі було названо моїм собакою.

— Отже, це можливо?

— Так, — сказав Найтінґейл, але голос у нього був скептичний.

— Що як кур'єр грає роль Тóбі, а лікар — Купертауна? — спитав я. — Щонайменше, не буде нічого поганого, якщо простежити за лікарем, доки не знайдуть кур'єра.

— Ти з цим впораєшся? — спитав Найтінґейл.

— Авжеж, — сказав я.

— Добре, — сказав Найтінґейл і сказав, що пошуки кур'єра організує сам.

Щойно я завершив розмову, з лікарні вийшла Беверлі Брук, від колихання стегон якої було важко відвести очі. Перехопивши мій погляд вона всміхнулася та простягнула мені папірець — адресу доктора Фремлайна.

— Що далі, начальнику? — спитала вона.

— Куди тебе підвезти? — спитав я.

— Ні-ні-ні, — швидко сказала Беверлі. — Мама сказала посприяти.

— Ти вже посприяла, — сказав я. — Можеш повертатися додому.

— Я не хочу додому, — сказала вона. — Мама зібрала весь почет: Тай, Ефра, Фліт, не кажучи вже про старих жінок. Ти навіть не уявляєш, що це таке.

Взагалі-то, я чудово уявляв, що це таке, але Беверлі казати про це не хотів.

— Ну ж бо, я буду добре поводитися, — сказала вона, широко розкривши очі. — Я даватиму тобі свій телефон.

Я вирішив здатися, поки в неї не почали губи тремтіти.

— Але ти мусиш робити те, що я скажу.

— Слухаюсь, начальнику, — сказала вона й віддала честь.

На вінтажному «Ягуарі» зовнішнім спостереженням займатися неможливо, тож довелося розчарувати Беверлі: повернутися до Фоллі й пересісти в колишній коповоз. Гараж Фоллі відокремлений від головної будівлі й займає весь нижній поверх переобладнаної каретні. Від стаєнь було видно, де раніше була брама, розмір якої дозволяв заїхати кареті, запряженій четвіркою коней; згодом цю браму замурували й вбудували більш скромні розсувні двері. «Ягуар» і коповоз жили в приміщенні, якого було достатньо для чотирьох екіпажів.

На відміну від парадного входу Фоллі, каретня, схоже, не лякала Беверлі.

— А як же недружнє чарівне силове поле? — спитав я.

— Тут його немає, — сказала вона. — Лише трохи захисту на дверях гаража.

Найтінґейла вдома не було, але в передпокої мене зустріла Моллі з торбою, в якій лежали загорнуті у вощений папір і зав'язані мотузочками сендвічі. Я не спитав її, з чим вони, але сумнівався, що з курятиною по-індійськи. Повернувшись до каретні, я кинув сумку та сендвічі на заднє сидіння коповоза, переконався, що Беверлі застібнула ремінь безпеки й поїхав ловити молодого лікаря.

Доктор Фремлайн жив у двоповерховому вікторіанському терасовому будинку в Ньюгемі. Це було західніше, ніж я люблю бувати, але район непоганий. Я знайшов місце для парковки, звідки було видно парадні двері, і вийшов. Розуміючи, що жодна сила на землі не втримає Беверлі в машині, я дозволив їй піти зі мною за умови, що вона триматиме рот закритим.

Кнопка дзвоника була лише одна, у маленькому дворі перед будинком були лише гравій, баки для сміття та кілька пустих яскраво-червоних горщиків для квітів. Я подумав, що доктор Фремлайн володіє всім будинком або сам, або з друзями. Я натиснув на кнопку дзвоника й життєрадісний голос сказав, що зараз відчинить. Голос належав огрядній круглолицій жінці, одній з тих, що виховують у собі чудовий характер, бо єдиною альтернативою цьому є самогубство.

Я показав їй своє посвідчення.

— Доброго дня! Мене звати Пітер Ґрант, я з поліції, а це моя колега Беверлі Брук, річка на півдні Лондона.

З цивільними такий трюк вдається, бо після слова «поліція» їхні мозки зазвичай ціпеніють.

Втім, напевно я переборщив, бо жінка дивно подивилася на Беверлі й сказала:

— Мені не почулося, ви назвали її річкою?

І це зайвий раз доводить, що під час виконання службових обов'язків не можна вихвалятися.

— Це жарт для своїх, — сказав я.

— Вона здається занадто молодою для того, щоб працювати в поліції.

— Не занадто, — сказав я. — У неї виробнича практика.

— Можна мені ще раз на ваше посвідчення подивитися? — спитала жінка.

Я зітхнув і показав документ. Беверлі хихотіла.