Читати книгу - "Вогнесміх"

class="book">Навесні Гук тяжко захворів. Було так: радгосп послав його до Снігурівки по американський трактор, у якого не вистачало якихось деталей. На станції Василь разом з механіком ремонтували громіздку машину, виточували в залізничній майстерні деталі. Нарешті завели двигуна і, щасливі перемогою, рушили до степового села своїм ходом, ведучи за собою по путівцю табун галасливих дітей, залишаючи по собі немислимий гуркіт і смердючу хмаринку.

У дорозі їх застала гроза. Злива розмила шлях. Трактор зупинився, і ніякі зусилля завести двигуна не дали результату. Василя промочило до кості. Він добрався додому з гарячкою і страшним ревматизмом. Хвороба загострилася, Гук зліг надовго, йому відняло ноги.

Ярина ходила на поле разом з іншими жінками, годувала дитя, порала хатню роботу, перевіряла шкільні завдання Івасика, сиділа біля Василя, бо він перетворився в немічну істоту, котра навіть до вітру вийти не могла самотужки.

Василь дивився в її очі змученим поглядом, і йому хотілося плакати, проте він кусав себе за руку, стримуючи клубок болю, що рвався з грудей.

— Яринко…

— Що, Василечку?

— Як же нам бути?

— Про що ти, мій голубе?

— Я так не можу. Я одружився в тобою, щоб стати опорою, захистом, а тепер…

— Ти і є моїм захистом, Василечку, — переконливо, хоч і сумовито, казала Ярина, і в її очах не було й тіні гри чи навіть самообману. — Якби це не ти був зі мною… я б не витримала. А так — крем’яну гору копатиму, бо ти — зі мною. Я недавно бачила сон, Василю. Ніби ми сіли з тобою в човен і попливли через море. Спочатку було спокійно, а потім знялася буря. Така страшна, що й не описати! Перевернуло нашого човна, ти почав тонути… і я підтримала тебе. І хоч важко мені було, а я таки втримала тебе над водою. А потім ти став сильний, почав загрібати рукою, і я трималася за твою шию. Море заспокоїлося, і ми вже пливли обіруч аж до протилежного берега. А після…

І тут Ярина замовкла, і не оповідала сну далі, хоч як Василь просив її. Проте сумирно додала:

— Не край серця, Василечку, я люблю тебе й витерплю всі муки, і стануть вони мені солодкими.

Наступної весни вирішив Гук повернутися до рідних країв. Якщо вже й хворіти, то краще між знайомими та рідними людьми. Вони спродалися, сіли на пароплав, рушили до Києва. В дорозі Ярина познайомилася з дідом-знахарем, хорошим знавцем трав і народних засобів лікування. Він дав їй рецепта для лікування гострого ревматизму. Препарат складався з багатьох трав і зерен, змішаних з баранячим жиром. Ліки виявилися чудодійними: вернувшись до рідного села, Ярина за кілька тижнів поставила Василя на ноги — компреси з дідової мазі витягли хворобу чиряками, що густо висипали на паралізованих ногах. Потім всі ті виразки зажили, і Гук наново вчився ходити, проте одужання принесло несказанну насолоду, прагнення до дії, оптимізм. А любов до Ярини стала невимірною. Йому здавалося — і так воно було насправді, — що вона народила його наново, стала йому не лише дружиною, а й матір’ю.

Гука після одужання прийняли до колгоспу, зарахували бригадиром, допомогли збудувати нову хату. Яринчин сон здійснювався, вона підтримала його над водою в час великої життєвої бурі.

Які вони були щасливі в перші дні після того, як Василь знову почав ходити! Мов дітлахи, бродили поза цариною, полем, стояли на березі річища, споглядали імлисте Правобережжя і не могли насититися мовчазною присутністю того несказанного, чому люди в усі віки давали такі різні, неподібні ймення або навіть заперечували його існування, збіднюючи тим свої почуття, свою глибинну суть.

— Яринко, а згадуєш, як ти ось тут стояла… з віночком в руках? А ось тут твоя матінка.

— Як нині бачу, Василечку. Ти йдеш стежиною — великий, як гора, голова — в небі, руки, як крила, очі, мов зорі. Тільки сумні-пресумні.

— Ти таким бачила мене? — щасливо сміявся Василь. — А нині яким бачиш?

— Таким самим, — серйозно відповідала Ярина, — тільки крила твої обважніли і в очах ще більша туга.

— Сивію, Яринко, сила втікає від мене. Ось — глянь — зморшки крають чоло.

— Що мені твої зморшки? Я дивлюся в серце твоє, Васильку.

Гук поворухнувся, застогнав, тамуючи гострий біль в серці. Так, так, вона завжди дивилася в його душу — ніжно, ненав’язливо, непомітно. Доле моя, невже доведеться покинути її в житейському морі самотньою при кінці путі? На кого?

Далі… що було далі? Підріс Юрасик, пішов у школу. Навчався легко й радісно. Мати навчила його читати ще на четвертому році життя, тому домашні завдання хлопчик робив блискавично, а вільний час віддавав читанню книжок, котрі можна було дістати в шкільній бібліотеці або в знайомих учителів. Та найбільше син полюбляв прогулянки з батьком зоряними вечорами, самотність і роздуми. Спочатку Василь хотів призвичаїти хлопчика до землі, щоб виховати з нього агронома на зміну собі, як і Йвася, але з того задуму нічого не вийшло, Юрасик не пішов шляхом старшого брата: його владно вабило до себе небо. Десь з невідомих надрів душі випливали з нього, виникали символи, уявлення, асоціації, котрі неодмінно приводили до зоряного космосу.

Згадуються дивні розмови на полі, над річкою, під зоряним склепінням. Юрасик зупинявся під павутиною, нап’ятою на віти акації, і задивлявся у самоцвітну росинку, що повисала на майже незримому перехресті.

— Глянь, глянь, таточку, — сонечко!

— Яке сонечко, синку?

— А в крапелинці — хіба не видиш? Сонце грається з крапелькою, зупинилося в ній, заховалося, стало маленьким, як добрий велет у казці…

— То, синку, промені віддзеркалюються у водиці, в росинці.

— Ні, там сонечко сховалося, — вперто казав син. — Ти не бачиш. А я — бачу.

Гуляючи по весняних луках, Юрасик захоплено бігав поміж травами і