Читати книгу - "Янголятко в кутих черевиках. Книга перша"

А наприкінці, коли він увігнав пазурі в асфальт і випнувся, вона ощерилася сотнею шипів і з судомним гарчанням впилася йому в горлянку, захлинаючись кров’ю, і ковтала її жадібно, доки наситилася.

Скинувши з себе мертве тіло, Мачуха підвелася і ступила в пітьму зруйнованих стін, і вони сховали її. Вона чекала, і ті, на кого черкала моя Мачуха, незабаром з’явилися. Запряжений у візок сліпий Байк, п’ятеро патлатих, зодягнених у світле чоловіків. Вони ніколи не тримали в руках зброї і знали тільки одне слово «любов», вони були надто вже незлобливими, аби щось змінити в цьому Місті. Вони не могли дати Містові мир, коли шукали розраду у зціленні поранених та ховали в землю мерців.

Вони підійшли до вбитого Стрільця, перевернули обличчям догори й закрили йому очі. Зняли з Байка сідло та відпустили його. А тоді, поклавши мертве тіло у переповнений такими самими тілами візок, повезли геть.

Мачуха пішла слідом. До найближчого цвинтаря, влаштованого серед нікому тепер не потрібних Асфальтових Полів.

— Ви вдова?

— Ні, — сказала вона. — Але я знала одного з убитих.

А коли вони закопали могилу і сказали їй:

— Прощавайте. Нехай з вами буде любов, — вона постояла ще трохи, поки візок зник серед віддалених будинків, а тоді нахилилася до могили і, погладивши її, сказала:

— Йди до мене, любий, йди.

П’ятеро відгукнулися на цей заклик. Але їй було добре з ними. З усіма п’ятьма.

— Убийте їх.

І я залишилася зовсім без друзів.

— А тепер візьміть її, — і до того, як мерці ступнули до мене. — Поїдемо до татуся. У нього до тебе є справа.

— Чудово, — сказала я.

У мене залишилося півобойми, через що тільки дві машини материного ескорту заклякли на Нічийній Землі назавжди.

— Не дурій.

— Не дурію, — відповіла я і побігла.

Мерці рвонули за мною.

Вони бігли мовчки і несли на собі герби всіх існуючих у Місті банд та всі види смертельних ран.

Нікому зробити розтин, нікому обмити, майже нікому оплакати.

У цьому Місті йшла війна, і всі мерці були молоді. Всі вони були воїнами і наздогнали мене на стоянці поблизу лікарні, коли я перестрибувала через авто. Не встигла підвестися, як вони обступили мене.

Мимо бігцем прокотили ноші:

— Ще один!

— Реанімаційна група!

— Ми втрачаємо його! — лікарі на ходу робили свою справу. Вони були занадто заклопотані, щоб помітити оточену мерцями Крихітку.

— Ще один!

— Ще!

— Ще!

Усі, кого пощастило підібрати на Нічийній Землі, поранені Патрульні, Народжені Вночі і Ті, що Стоять за Спиною У.

— Є іще хтось?

— Немає.

Стоянка знову збезлюдніла.

— Підводься, — сказав мені мрець.

— Ні-і, — сказала я, сіла і притислася до машини.

— Підводься!

А щоб мені було зрозуміліше, він видобув пістолет.

— Гаразд, — я сперлася на авто й посміхнулася, впізнавши кожен зі ста слідів куль на ній. — Я вже підвелася.

Помахавши тим, що сиділи в машині, я зробила крок убік, даючи їм вибратися з неї.

— Ім’ям закону, — сказала я, коли з машини вибрався Пес.

— Дозвольте відрекомендувати, — посміхнулася я, коли з машини виліз Залізний Чоловік. — Це і є закон.

— Я хочу бачити твій герб, — сказав мрець.

— Герб? — перепитав Пес, повертаючись до Залізного Чоловіка. — У мене?

— Жартую, — відповів той, і вони вистрелили, перетворюючи мерців на мерців.

— Здрастуй, Крихітко.

— Цуцик, — сказала я.

Будинок був такий самий: величезний і сірий. Тільки тепер його вікна затуляли мішки з піском, а в коридорах лежали матраци, на яких спали колеги Залізного Чоловіка та Пса.

Як ти можеш поїхати додому, коли проти тебе воює все місто?

Як ти можеш мати родину,