Читати книгу - "25 портретів на тлі епохи"

на підніжці, а не всередині диліжанса, мовчати, коли його зіштовхували з тротуару. Білий «вищий світ» маленького провінційного містечка не допускав до себе успішного адвоката лише через смаглявий колір його шкіри. Він був «кольоровий», а це тавро не могли переважити ні освіта, ні гарні манери, ні вишуканий одяг, ні моральні якості. Одного разу його викинули з вагона першого класу потяга до Преторії тільки через те, що він не білий. Цілу ніч Ґанді просидів у роздумах на залізничній станції Маріцбурґ. І вирішив присвятити своє життя захисту честі та гідності — ні, не своїх особисто. А дискримінованого індійського населення Південної Африки.

Досягнувши блискучих успіхів у адвокатській кар’єрі, Ґанді вирішив, що більше користі своїм землякам він принесе як радник з юридичних питань. 1894 року, попри численні перешкоди, йому дозволили працювати адвокатом у Верховному суді. Ґанді став першим індійцем, удостоєним такої високої честі. Того ж року він заснував Індійський конгрес Наталю і розпочав боротьбу за надання індійцям рівних громадянських прав з південноафриканськими білими.

Тривалий час, десь аж до 1915 року, Ґанді хоч і не сприймав конкретних форм британського врядування колоніями, не виступав проти британського володарювання як такого, вважав, що в цілому воно корисне і для Індії, і для Південної Африки. Він захоплювався рівнем свободи слова та думки у Британії, сподівався, що британська правова система з часом буде розповсюджена на всі народи колоніальних країн. Під час британсько-бурської війни 1899–1902 років Ґанді однозначно став на бік англійців, сформувавши та очоливши санітарний загін у складі британської армії, хоч його особисті симпатії були на боці бурів.

1904 року він почав видавати газету «Indian Opinion» (Індійський погляд), яка виходила чотирма мовами — англійською, хінді, тамільською та гуджараті (рідною мовою Ґанді). І, до речі, вклав у «підтримання на плаву» цієї збиткової газети більшу частину своїх особистих заощаджень.

Того ж року сталася подія, яка докорінно змінила життя Ґанді. Його друг Полак дав йому прочитати книгу Джона Раскіна «Останньому, що й першому». За Раскіном, щастя окремої людини залежить від гармонії в суспільстві, праця адвоката чи лікаря є рівноцінною з працею перукаря, робітника чи селянина, а вартим найбільшої поваги є життя селянина. Ідеї Раскіна поєдналися з релігійними переконаннями Ґанді. І він вирішив утілити ті ідеї в життя.

Ґанді-адвокат став Ґанді-пророком. Він полишив свою адвокатську практику, яка приносила чималий прибуток, купив ферму Фенікс поблизу Дурбана, де й оселився разом зі своєю сім'єю (а мав на той час уже чотирьох синів) та однодумцями, з наміром реалізовувати ідеї Раскіна. Його приваблювало скромне життя та занурення в релігію. Він читав релігійні тексти, твори Льва Толстого, чиє світобачення перегукувалося з ідеями Раскіна. Ґанді вступив у листування з Толстим, згодом назвав іншу свою ферму на його честь. Ці ферми стали прототипами ашрамів (обителей), які він згодом закладав по всій Індії.

Але Ґанді був особливим пророком. Він не лише шукав істину і морально самовдосконалювався, а й залишався лідером Індійського національного конгресу Наталю, організовував та очолював боротьбу своїх дискримінованих земляків за власні права, розробив і вперше випробував на практиці теорію сатьяґрахи — ненасильницької політичної боротьби. Вона якоюсь мірою перегукувалася з теоріями Толстого. Але якщо послідовники російського пророка ніколи не досягли більш-менш помітного впливу в суспільному житті своєї країни, то сатьяґраха діяла.

Більша частина індійців прибула до Наталю за п’ятирічними контрактами, якими уряд гарантував їм роботу, насамперед на вугільних шахтах. Праця на шахтах була важкою, платили за неї мало, умови — жахливі. Але альтернативою було голодування на батьківщині. Імміграція була такою масовою, що уряд Наталю, аби її якось обмежити, запропонував у 1906 році запровадити обов’язкову реєстрацію всіх індійців. Про реєстрацію білих не йшлося. Ґанді скликав масові збори індійців у театрі Імперіал в Йоганнесбурзі. Індійці різко виступали проти принизливої реєстрації, що супроводжувалася зняттям відбитків пальців, проти вимоги скрізь носити з собою реєстраційне свідоцтво. 3000 присутніх на зборах заявили про відмову реєструватися навіть під загрозою звільнення з роботи, депортації чи ув’язнення. Ґанді попередив, що боротьба буде тривалою та виснажливою. Переговори спершу не дали наслідків, так само, як і поїздка Ґанді до Англії. Лише наприкінці наступного року було досягнуто компромісу — індійцям дозволили реєструватися добровільно, а жінок узагалі звільнили від цього. Як наслідок, 95 відсотків індійців уникли реєстрації. Колоніальна адміністрація не вибачила Ґанді його перемоги — 1908 року його було вперше запроторено до в’язниці. Потім він неодноразово сидів у тюрмі і в Африці, і в Індії, а перед тими, хто хотів стати його послідовниками, завжди ставив питання: «Чи готові ви до ув’язнення?»

1913 року протистояння загострилося до краю. Індійська імміграція зростала, і британська влада Південної Африки робила все, щоб її обмежити. Британці допускали індійців у Африку лише як робітників-контрактників. Тих же з них, хто вирішив обробляти тут землю чи, ще гірше, зайнятися торгівлею, вони сприймали як конкурентів.

Відтак влада запропонувала, по-перше, заборонити в’їзд до Африки індійців, що не мали контракту, по-друге, не визнавати дійсними нехристиянські шлюби між індійцями, по-третє, змусити кожного індійця, в якого скінчився термін контракту, платити величезний додатковий податок у 25 фунтів стерлінгів на рік.

Ґанді з’їздив до Індії, щоб домогтися захисту індійських громадян з боку віце-короля. Той узгодив з південноафриканською владою зниження податку до 3 фунтів. Але й це були величезні гроші для злиденних індійців. А головне, білі нічого такого платити не повинні були. Особливе обурення індійських жінок викликало те, що більшість із них із законних дружин своїх чоловіків перетворювалася за новим законом на коханок.

Зупинилися вугільні шахти, а 13 листопада 1913 року Ґанді розпочав свій славетний марш на Трансвааль, першу масову кампанію сатьяґрахи. У марші взяли участь 2037 чоловіків, 127 жінок та 57 дітей.

Під час маршу Ґанді заарештовували тричі. Тоді колону очолював його друг Полак, білий, до речі. Індійські торговці забезпечували учасників маршу харчами, земляки з