Читати книгу - "Бродяги Пiвночi"

ярдів від Казана гуляв-святкував люд, билися-скублися собаки, горіли-палали багаття. Його ніздрі лоскотав запахущий дух смаженої оленятини. Він присів обережно, по-вовчому, як його навчила Сіра Вовчиця; а тим часом чоловіки зняли з вогню довгі жердини з величезними готовими тушками й кинули їх неподалік від вогню прямо на мокрий сніг. До них у єдиному пориві рушила превесела юрба, тримаючи в руках ножі, а за спинами людей позбігалися, утворивши коло, гавкуни. За мить Казан забув про Сіру Вовчицю, забув усе, чого навчила людина і дика природа, і стрімголов кинувся на майдан.

Собак у колі позбігалося безмір. Тож кілька чоловіків вийшли з натовпу й стали цвьохкати батурами, щоб трохи їх порозганяти. Один із таких ударів досяг плеча ескімоського шпіца, від болю той дзявкнув, огризнувся й зачепив зубами Казанову ногу, що саме підбігав до людського натовпу. Казан тут-таки й собі вкусив кривдника. За мить почалася бійка, і за хвильку чи дві Казан уже вчепився ескімоському шпіцу за горло.

З криками до них кинулися люди. Знову й знову їхні батури розсікали повітря, як ножі. Казан був згори, тож удари падали йому на спину. Пекучий біль відразу сколихнув примари колишніх чи позаколишніх днів — часів кийка й батога. Повільно, з гарчанням він почав послаблювати хватку на горлі ескімоського шпіца. Та от із руханини собак і людей вийшов ще один чоловік. І в руках він тримав кийка! Лусь! Удар кийком прямісінько Казанові по спині звалив того з ніг. Пес розпластався на снігу. А тим часом кийок знову був високо піднятий над головою. Казан зиркнув на чоловікове обличчя — жорстоке, розлючене, червоне. Через людей із таким обличчям він і втік у дику природу. Від повторного удару Казанові вдалось ухилитися. Пащека розійшлась у вищирі, заблищали, мов ножі зі слонової кістки, ікла. Третій замах Казан перехопив у повітрі, зубами вчепившись чоловікові в передпліччя.

— А щоб тебе! — скрикнув від болю чоловік.

Казан розвернувся й помчав у напрямку лісу. Краєм ока пес зміг побачити, як блиснула рушниця. Постріл — і Казанові наче розпеченим вугіллям обпекло стегно. Але тільки забрівши глибоко в ліс, він зупинився, щоб зализати обпалену шерсть, — куля лише злегка зачепила шкіру.

* * *

Сіра Вовчиця все ще лежала під ялицею. Коли Казан повернувся до неї, світ їй піднявся вгору; вона схопилася на рівні й кинулася йому назустріч. Людина ще раз повернула їй Казана. Він лизнув її в шию й морду, а потім стояв якийсь час, поклавши голову їй на спину й прислухаючись до далеких звуків.

Тоді, прищуливши вуха, він вирушив на північний захід. Тепер Сіра Вовчиця бігла опліч нього, як у ті дні, коли вони ще мандрували без собачої зграї. Ота чудова річ, що лежить поза межами доступного розуміння, підказала їй, що вона знову стала Казанові товаришем і помічником і що шлях їхній стелиться прямісінько до їхнього старого лігва під вітроломом.

Роздiл XVII
Його син

Найпам’ятнішими для Казана були три речі. Він ніколи не міг забути старих часів, коли був їздовим собакою; їх, щоправда, не дуже чітко пам’ятав, адже пройшли вже роки. Як сонне видиво, зринав у його пам’яті час, коли він уперше потрапив до цивілізованого світу, наче марево, бачив лице своєї першої господині, обличчя всіх своїх господарів. Ніколи повністю він не забуде великої пожежі, своїх боїв з людьми і звірами, довгих погонь при місячному світлі. Але дві речі завжди буде пам’ятати так чітко, наче це було тільки вчора. Однією з них була Жанна; іншою — страшний бій на вершині скелі Сонця, коли рись назавжди осліпила його пару — Сіру Вовчицю. Деякі події особливо чітко фіксуються в пам’яті людей; з тваринами майже все так само. Важко чимось виміряти глибину горя чи щастя. Казан просто підсвідомо знав, що разом із жінкою в його життя замість побоїв і знущань прийшли ситість, ласка й добрі слова, а з Сірою Вовчицею — віра й відданість. Третя незабутня річ — ті події, що відбулися з ними в їхньому лігві в дні страшного холоду й голоду.

Місяць тому, коли Казан і Сіра Вовчиця покидали своє лігво на мочарах, усе навколо було завіяне снігом. У день повернення додому вже світило ясне сонце, даруючи весняним дням перші теплі промінці. Усюди танув сніг; швидко текли великі й малі водотоки; то тут то там чути було гуркіт скреслої криги, потріскування скель, землі, дерев; щоночі бліде холодне світіння північного сяйва у своїй минущій красі все далі й далі відходило до полюса. На тополях почали набухати бруньки, повітря наповнилося солодким запахом ялиці, смереки й кедра. Ще шість тижнів тому тут, серед німої тиші, котилися смертоносні хвилі без’їжжя, а тепер Казан і Сіра Вовчиця стояли біля мочарів, вдихаючи запахи весни і прислухаючись до звуків життя. Над їхніми головами літала пара якихось пташок, невдоволено щось їм цвірінькаючи. Велика сойка, обскубуючись, грілася на осонні. Трохи подалі, за деревами, вони почули, як тріщить під чиїмось важким копитом гілля. З пагорба позад себе долинув свіжий запах ведмедиці; вона вийшла на прогулянку і пригинала для своїх півторамісячних дитинчат, що народилися ще під час зимової сплячки, ніжні бруньки тополі.

Тепло сонця й свіжість повітря навіювали Сірій Вовчиці таємницю материнства. Вона тихо скиглила й терлася сліпим обличчям об Казана, уже не перший день намагаючись про це йому повідомити. У ті дні найбільшим її бажанням було знову повернутися до їхнього теплого сухого лігва під вітроломом, згорнувшись там калачиком. А от полювати вона геть не хотіла, і ні хрускіт сухого гілля під роздвоєним копитом, ні свіжий слід ведмедиці та її дитинчат не міг збудити