Читати книгу - "Бабай"

аміго, — дядько Артур великодушно підвівся і повернувся до вікна, вивчаючи пейзаж.

Хлопчик пірнув під стіл. Там він зберігав у коробках свої речі. Ігри, кілька конструкторів, різний дріб’язок. Там же тепер була й коробка зі зламаним фільмоскопом та всім знімальним приладдям. Але зараз Назара цікавила ігрова приставка, котру він ще жодного разу після переїзду не діставав. У тій же коробці було кілька картриджів із його улюбленими іграми, в основному автогонками.

Сумка дядька Артура стояла поруч, відчинена «блискавка» дозволяла бачити її вміст. Одна річ, що визирала між складених сорочок, привернула Назарову увагу. Він зібрався було роздивитися ближче, але дядько Артур раптом сказав:

— Мене цікавить один момент, аміго, — Назар чомусь вирішив, що він зараз запитає про нитки, натягнуті між ніжками ліжка. Але помилився.

— Коли повернеться твій батько?

— Ще, мабуть, не скоро, — відповів Назар з-під столу, перебираючи коробки. Потрібна коробка була знизу.

— А-а-а… — невиразно протягнув дядько Артур, продовжуючи дивитись у вікно. — А він колись дзвонить із роботи?

— Іноді. Сьогодні татко одразу попередив, що затримається. Але він знає, що ви приїхали, — Назар подумав, що приятель батька переймається тим, що Левшиць не цікавиться його приїздом. Хлопчик знав, що після підвищення на роботі в батька практично не залишалося вільного часу навіть на розмови з мамою, хоча вони працювали в одному офісі.

— Усе гаразд, — безтурботно відгукнувся гість, — аміго.

Дядько Артур постійно називав його цим незрозумілим словом.

— А що таке «аміго»? — запитав Назар, витягнувши нарешті коробку з приставкою.

— Це значить — друг. По-іспанськи.

— Друг… — повторив Назар, розглядаючи чорне руків’я пістолета, що визирав між одягом у сумці. Із рельєфним візерунком, вирізьбленим на шорсткій поверхні, і з виступом вставленої обойми. Він був упевнений, що пістолет справжній, хоча на власні очі бачив зброю вперше.

Назар вибрався з-під столу разом із коробкою, намагаючись удавати, ніби нічого незвичайного не помітив. Однак руків’я пістолета досі стояло в нього перед очима. Чорт! Зараз у тій сумці під його столом лежить справжній пістолет!

Невже дядько Артур — давній друг батька — виявився бандитом!

Адже на секретного агента він зовсім не був схожий. Але це, звичайно, ще нічого не доводило. І взагалі, зброя може бути не тільки у злочинців чи агентів. Одного разу він чув, як батько розповідав матері, що в багатьох із керівництва їх фірми є дозвіл на вогнепальну зброю. То чому ж такий дозвіл не міг бути й у дядька Артура?

Може, все це через той білий порошок, який він нюхав крізь маленьку паперову трубочку, — тому що це наркотик, так? Щось схоже Назар бачив у фільмах. Про поганих хлопців.

Коли хлопчик повернувся до виходу, гість зупинив його, поклавши руку на плече. Очі блищали ще яскравіше.

— Наступного разу… аміго… не забудь постукати, — він посміхався, але не просив.

Попереджав.

Назар швидко кивнув, стиснув коробку в руках і майже вибіг із дитячої, відчуваючи, як по шкірі повзуть мурашки. Скоріше б повернувся батько. Дядько Артур був поганою людиною.

Ледь хлопчик з’явився у кімнаті батьків, як йому перепав важкий ляпас від Валерії…

— За що?! — від несподіванки коробка із грою впала на підлогу.

— Щоб більше ноги твоєї там не було, — просичала Валерія і відвернулася до прасувальної дошки. Додала тим напруженим тоном, який не полишала із самого ранку:

— Поки він тут, щоб не смів. Запам’ятай це.

— Але ж це моя кімната! — сторопівши, схлипнув Назар. Вухо немилосердно горіло від ляпасу, і він ледве тримався, щоб не розревітися, як п’ятилітній. Але зовсім не від болю. Він просто не розумів, що відбувається, — це було несправедливо!

Назар вибіг із кімнати і зачинився на кухні.

Там він зумів узяти себе в руки і трохи вгамувався. З появою дядька Артура в них удома Валерію немов підмінили. Він ніколи раніше не бачив її такою. Жорстока, чужа…

Вухо досі горіло. Назар так і не міг збагнути, чим саме завинив. Скоріше б повернувся батько, вкотре подумав він. Михайло жодного разу не підняв на нього руку без серйозного приводу, і навіть коли карав за що-небудь, не був таким затятим — завжди було ясно, за що. Сидячи на кухні, Назар подумав, що любить батька значно більше, ніж її. І так буде завжди, навіть коли він виросте. І зовсім не тому, що він хлопчик. Не тільки тому.

Він налив собі в склянку води із чайника. Коли надягав назад на носик чайника свисток, той вислизнув із пальців і закотився за плиту. Назар просунув руку у вузьку щілину між тумбою і плитою, намагаючись його намацати. Свисток,