Читати книгу - "Мер сидить на смерті"

впевненість не могла приховати стурбованості навіть через шар дурнуватого рум'янцю, якого невміло наклала на своє обличчя Стійка. Зоряна аж усміхнулася з того чуда.

— Так, шановне товариство, — почала Борислава, — признаюся вам чесно: у мене є шикарна новина. А у вас?

— А у нас в квартирі газ... — зіронізував Лавник.

— Дотепно! — парирувала Стійка. — А якщо серйозно?

— Якщо серйозно, то я знаю, хто наш супротивник. Не відаю лише, для чого йому це потрібно. І хто його, так би мовити, до цієї афери залучив?..

— А в мене таке враження, що за мною постійно хтось слідкує. Особливо у кав'ярні, — мовила Зоряна.

Борислава Болеславівна репліку диво-жінки залишила поза увагою. Наче й не розраховувала більше на неї, викреслила з місії. Бо основне завдання жінка виконала — залучила до пошуків Лавника. А він, як виявилося, має добрий нюх на тих, від кого може йти небезпека. Що вже й довів.

— Ви маєте на увазі Безрукого? — Стійка була зосереджена на Лавникові.

— Так точно, Бориславо... Болеславівно!.. Його... І його пришелепувату компанію...

— Тоді слухайте... — І Стійка повідала шановному товариству історію з листом від Безрукого.

Лавник тер собі лоба.

— Тут тільки надвоє бабця ворожила: або вмре, або буде жива... — виснував він по паузі.

— Розтлумачте,— попросила Борислава Болеславівна.

— Безрукий або дурень, або щось задумав.

— А що ймовірніше?

— Задумав.

— Мотивуйте, будь ласка, бо я схиляюсь до першого...

— Ймовірно, що цим своїм листом ваш шановний доцент з вашої ж реакції на листа хотів переконатися, чи ви дійсно в грі.

— Якщо так, то він переконався, що я в грі... — призналася Стійка. — Але ж він не мусив указувати дати?

— Ось у цьому якраз і зарито — дурень він чи ні!

— А може, дата підтасована?.. Щоб збити нас з пантелику? — втрутилася Зоряна...

— Можливо, можливо... Хоча все нібито сходиться... І часи зібралися в один, і роль Змієборця виконана...

— Нам тоді залишається лише знайти кам'яного лева, так? — запитала Стійка.

— Нам дуже мало часу залишається, щоб знайти місце сховку душі Львова, — наголосив Лавник. — Це раз. А по-друге, нам треба бути пильними, як ніколи. Бо душу міста не тільки хоче вполювати ваша змійка. Нею хоче заволодіти ще хтось. І тут вирішуватиметься, хто буде першим! А хто буде першим, той, звичайно, і переможе. А якщо ми програємо, що обіцяв вам ваш ненаглядний шеф-привид, Бориславо Болеславівно?

— Придушити... — вимучила із себе Стійка.

— Отож-бо! Ми заручники. І боремось не за когось, а за себе. Так що взяти волю в кулак — і вперед. Ви розумієте, Бориславо Болеславівно, що ми кров з носа мусимо знайти сховок цієї клятої душі? Сподіваюся, ваша змійка це теж розуміє. — Зоя висолопила язика і зашипіла на Ярему. — Бачу, розуміє... — зробив висновок Лавник. — Я не зводитиму очей з Безрукого. Може, він першим знайде душу Львова... Тоді першими маємо бути ми, щоб її вкрасти. Так що, дорогі пані, трагедії немає. Є шанс. Поки що.

33

Лев зайшов у приймальню мера. Секретарка його впізнала.

— А Юрія Даниловича немає, — повідомила вона. — Він на телебаченні.

— А можна з ним якось зв'язатися? — заблагав усією своєю непорушною скелею Безрукий. — Дуже треба поговорити...

— Зараз напишу прес-секретарю... — здалася секретарка. — Заждіть...

Через півгодини дівчина повідомила, що мер чекатиме Безрукого в аеропорту біля фонтана о шістнадцятій нуль-нуль.

— Дякую! — Лев обпік тендітну ручку дівчини поцілунком. Вона аж очі завернула і сказала вголос: «Ого!», коли за Безруким уже зачинилися двері.

Мер в аеропорту зустрічав якусь делегацію. Був схвильований і десь далеко, ніби борознив небеса замість літака.

— Слухаю, — мовив строго після привітання. — Давайте конкретно, — додав.

— Мені потрібна фотографія крісла дракона з історичного музею, яку ви зробили 15 квітня опівдні, коли перебували там з гостями.

— Це вони робили фото. Я його не маю, — повідомив Змієборець.

— Треба дістати.

— Залиште прес-секретарю свою електронну адресу, — наказав мер і покликав до себе жвавого хлопчину з відеокамерою. Сказав йому прямо-таки перед Левом, з ким зв'язатися, що зробити і куди переслати. А Безрукому просто подав руку і помчав у термінал.

— Надія є? — запитав Лев хлопчину.

— Є, — запевнив той. — Надія вмирає останньою.

— Мене це не тішить. Бо вмерти останньою ще гірше. Перед тим треба ще всіх небіжчиків поховати.

Хлопчина якусь мить осмислював сказане, потім побіг за мером.