Читати книгу - "Пірати Співучих островів"

Дядечко все переклав, а тоді вислухав бранця. Виявилося, що в полоненого немає ні водних лиж, ні моторного човна, а вчора він їздив на лижах, позичених у готелі. І взагалі він дуже здивований...

— Бреше! — гукнув Марко.

— Хоче обвести нас круг пальця!

— Його слова — наче вітер!

— Не вірте йому! — залунали грізні окрики.

Дядечко зсунув із лоба капелюха, почухався за вухом і сказав:

— Чого ви йому не вірите, шляхетні вожді! Хіба ви не бачите по його невинних очах, які блищать, мов двоє спокійних озер, — хіба не бачите, що кожне його слово — правда? Хіба вас обманув коли цей блідолиций трапер, котрий мешкає в білих стінах над морем? Викуріть з ним люльку миру, і тоді духи ваших предків пошлють вам на ловах багато звірини.— Дядечко промовляв так гарно, що швед, хоч і не тямив його мови, роззявив рота із захвату й дивився на дядечка як на визволителя.

— Можемо викурити, — озвався вождь.

— Ти б з кожним курила! — крикнув Марко.

— Замовкни, Кривавий Яструбе! — гримнула Геля.— А втім, мені вже надокучило бавитися в індіян. Одв’яжіть його!

Швед стерявся. Я гадав — він кинеться дядечкові в ноги й цілуватиме їх, аж ні — не цілував, а тільки явно жалів, що та забава так швидко скінчилася. Як би не було, він дуже хотів знати, що з ним зроблять.

Чудовий хлопець! Замість дати клятву помститися він подав кожному руку, представився і запросив нас до готелю викурити люльку миру. Його звали Свен Ренлюнд, приїхав він з Мальме, а батько його був арматор, тобто такий тип, що має власні торгові судна і грошей — як сміття; хворів на ішіас, тому кожне літо їздив у теплі краї вигрівати на сонці старі кості.

Ми довідалися про це од Свена з допомогою дядечка, та коли дядечко відійшов, ми не могли вже розмовляти про ішіас старого Ренлюнда, бо не тямили ні слова англійською мовою, не кажучи вже про шведську. Отож повернули до прадавньої мови і спілкувалися на мигах, руками.

У готелі «Мілочер» було страх нудно, а найгірше, що ми мусили вдавати добре вихованих і поводитися відповідно до savoir vivre[20] із журналу «Пшекруй». Все тут — міжнародне і, либонь, у найкращому стилі. Передусім — міжнародне товариство: на кожному кроці то англієць, то німець, то француз. Усі гості — товстосуми, бо — як сказав мені Іво — за одну добу тут платять дев’ять тисяч динарів од душі. І за що? За те, що тільки лежиш на сонці та засмагаєш.

На пляжі англійці, німці, французи нічим не різняться один від одного, і, якби вони не роззявляли рота, можна б подумати, що то мешканці островів Фіджі. Лежать на пляжі так ліниво, мов риби, викинуті на берег, а жінки діляться плітками й балакають про моди. І це називається життя!

Ми принаймні не балакали про моди, а просто наминали югославське морозиво на шведські гроші. Далебі, наш швед був людиною з розмахом. Не церемонився. Замовив великі порції морозива й по пляшці фруктового соку. А ми поводилися, як правдешні англійці, вдавали, ніби нам до всього байдуже, і їли мовчки.

Душа-хлопець той швед! Хотіли його живцем спалити, а він їх за те пригощає, та ще й радується. Ми теж могли б радуватися, але в такому шикарному готелі це не личило, отож кожен тільки думав, коли нарешті ми викуримо справжню люльку миру.

На нещастя, з’явився пан Ренлюнд. Він був саме такий, як я і уявляв собі — схожий на того шведа, котрого я бачив на одній картині. Майже такий самий, тільки без вусів і чисто поголений. Просто пан Ренлюнд із Мальме.

Уздрівши шість порцій морозива, він, мабуть, омлів, а проте йому не лишалося нічого іншого, як усміхнутись і подати кожному руку. Що, зрештою, для арматора з Мальме шість хоча б навіть найбільших порцій морозива! Це для нього дрібниці. А для нас дрібниця подякувати. Кожен зробив це на мигах, а Геля, яка нібито вже почала вивчати англійську мову, сказала: «Thank you».

А потім було вже зовсім чудово, бо всі пішли на пристань, і пан Ренлюнд по дорозі так нас полюбив, що навіть узяв для нас напрокат моторний човен. Спершу хотів і собі їхати, але Свен швидко розрадив його. І тоді я збагнув, що в Мальме, а то й у всій Швеції не так, як у нас: там батьки слухаються своїх синів. Добре в тому Мальме!

Плем’я Чорних Стоп, котре доти полювало на бізонів і здирало скальпи з блідолицих, враз обернулося на піратів і захопило моторний човен. Вигукуючи: «Гей, на море! Грабувати кораблі!», — ми відчалили од берега. Тато Ренлюнд зостався на пристані. Вимахував руками, щось кричав по-шведському. З розпачливих жестів і вигуків можна було зрозуміти: він застерігає нас, аби не пливли дуже далеко. Ніхто його не слухав.

До мотора сів