Читати книгу - "Коли приходить темрява"

— Твої хлопці тобі не допоможуть. Якщо в мене з’являється якась мета, я завжди втілюю її в життя. Причому дуже швидко. — Криж посміхнувся. Несвіжий подих та запах поту відразу ж ударили старому в ніс. Він зрозумів, що чоловік переховується вже давно. Помітна була його лють. — Ти ж знаєш про таку мою здатність, чи не так?

Старий іще раз пильно обдивився Крижа. Він надто давно знав його, щоб розуміти, що той не жартує.

— Але й мене зрозумій. Я теж не хочу ризикувати. Якщо тебе впіймають…

— Мене не впіймають, можеш бути певен. Більше того, я знайду того покидька, який це зробив. Він від мене не втече. — Криж на хвильку замислився. — І сам вб’ю його… То ти погоджуєшся?

Старий облизав пересохлі губи, ще хвилину подумав.

— Погоджуюся… Ти можеш пересидіти тут, у нас. Сполоснись у душі й поїж.

— Ні, у мене ще є деякі справи. Я повернуся за кілька годин. Сподіваюся, до того часу все буде готове.

На це старий нічого не відповів. Натомість промовив:

— Тільки нікого мені сюди не приведи.

Криж мовчки вийшов.

— Ти думаєш, він каже правду стосовно того, що то не він убив? — запитав старий у чоловіка, що виглянув із сусідньої кімнати.

— Та хто його знає? Ти ніколи не можеш бути певен, правду говорить тобі цей тип чи бреше…

Я таки не пішов тоді до Стаса у в’язницю. А наступного ранку нам повідомили, що він помер. Хтось підсунув йому в хліб лезо. Стас захлинувся власною кров’ю. Убивцю швидко знайшли. Ним виявився один із в’язнів, якому Стас насолив іще в перші дні свого перебування у в’язниці. Яким чином кримінальник підсунув лезо в хліб, поки не було достеменно відомо. Той не хотів зізнаватися, проте в поліції запевнили, що це лише справа часу.

Особисто я не вельми переймався тим, як усе це трапилося. Звісно, я був шокований таким поворотом подій. З другого боку, зітхнув із полегшенням, дізнавшись, що людини, яка мені загрожувала смертю, уже немає.

Ліза сприйняла цю новину якось дивно. Здавалося, кожна нова смерть шокувала її все менше. Вона лише зітхнула й узагалі нічого не сказала. Я знав, що вона мала на думці. Останнім часом Ліза могла думати лише про сестру. Її не полишала надія, що дівчина просто біситься через те, що з нею так повелися, і не хоче вертатися додому. Я знав напевне, що вона жива. Я просто це знав. Її поява — то була лише справа часу. «Катя-кат-Катя-Катерина. Катя-кат»…

Я забіг додому ненадовго. Потрібно лише прихопити кілька речей і повертатися на роботу. Останнім часом мені неприємно залишатися на самоті. Я вже почав думати про те, аби Ліза перебралася до мене. Моя квартира чомусь видавалася такою похмурою. Звісно, у ній не сонячний бік, ще й меблі темні. У мене завжди було темнувато. Але зараз…

Зараз ця темрява гнітила мене, як ніколи. Здавалося, у моєму помешканні завжди безпросвітно. Це неабияк тиснуло на мене. Я роззирнувся в кімнаті. Так, тут надто незатишно. Усе сіре й понуре. Я виглянув із вікна. Дивно, надворі світило сонце, а в мене панувала темрява. Удома. Удома має завжди бути затишно й приємно. Але не в мене. У МЕНЕ ВДОМА ТЕМНО.

Здавалося, ця темрява ввірвалась у моє життя, зручно вмостилась у моє крісло й абсолютно не збиралася йти. Усе це почалося з вівторка. З того самого вівторка, після вбивства Заречнюка. А може, значно раніше? На таке запитання я не міг дати відповіді. Я знав лише одне: ДО МЕНЕ ЗАВІТАЛА ТЕМРЯВА.

Я пройшовся квартирою. Усе мені здавалося непривітним і понурим. Усе. Мимоволі я знову підійшов до вікна. Хотілося побачити хоч краплину світла. Воно там було. Там було, а в мене вдома — ні. Діти безтурботно гралися, їхній безклопітний сміх долинав до мене піснею. Безтурботність… Від мене вона полинула назавжди…

Певний час я просто дивився у двір. Несподівано мій погляд зупинився на знайомій постаті. Федюкевич. Що він тут робить? Тут же не його район. Можливо, він прийшов до мене? Але ж у такому разі він повинен був зателефонувати, бо чудово знав, що о цій порі я мав бути на роботі.

Інстинктивно я заховався за гардиною. Проте дільничний зовсім не дивився в мій бік. Він чекав на когось іншого. Більше того, складалося враження, що він нервується. Раптом поліціянт таки кинув оком у напрямку моєї квартири. Далі відійшов убік, ніби ховаючись за деревами.

Я зачекав кілька хвилин. Скоро Федюкевичу хтось подзвонив, і він пішов у протилежний від мого під’їзду бік. Я вже хотів відійти, але раптом побачив іще одну знайому постать. До болі знайому. Постать пішла за дільничним поліціянтом.

Страшенно заболіла голова.

ДО МЕНЕ УВІРВАЛАСЯ ТЕМРЯВА.

Я вийшов із під’їзду й попрямував туди, де зникли двоє моїх знайомих. Обережно завернувши за будинок, пройшов ще трішки й спинився