Читати книгу - "Господиня"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ноги підкошувалися. М’язи благали про помилування, ніби пощадити їх було у моїй владі. Я вже ладна була впасти просто тут, але Мелані, як завжди, була впертішою за мене.
Тепер я відчувала її не лише в голові, а й у кінцівках. Мій крок поширшав, хода вирівнялася. Самою лишень силою волі вона тягнула мою напівмертву тілесну оболонку до недосяжної мети.
Та безцільна боротьба принесла нам несподівану радість. Тепер Мелані відчувала тіло так само, як його відчувала і я. Моя слабкість повернула їй контроль. Вона насолоджувалася свободою руху, несучи ноги вперед, незважаючи на те, що рух був марним. Вона почувалася на сьомому небі від щастя просто через те, що знову здатна рухатися. Навіть біль повільної смерті тьмянів у порівнянні з цим.
«Як гадаєш, що чекає нас там? — запитала вона, разом зі мною прямуючи до кінця. — Що ти побачиш, коли ми помремо?»
«Нічого, — слово було порожнє, тверде й однозначне. — Саме тому ми називаємо це остаточною смертю».
«Хіба душі не вірять у життя по смерті?»
«У нас так багато життів! Очікувати чогось іще було б занадто. Ми переживаємо маленьку смерть щоразу, коли змінюємо носія. Потім живемо знову. Але зараз моя смерть означатиме кінець».
Запало мовчання, а ноги ступали дедалі повільніше.
«А ти? — нарешті запитала я. — Ти й досі у щось віриш — навіть після всього?» — в моїх думках зринули спогади про кінець людського світу.
«Існують речі, які не помирають».
У наших думках чітко виринули два обличчя. Любов, яку ми відчували до Джареда і Джеймі, здавалася невмирущою. У той момент я справді засумнівалась, чи здатна смерть розвіяти щось настільки живе і настільки сильне. Можливо, ця любов і далі житиме з Мел у якомусь казковому місці за перлистою брамою. З нею, проте не зі мною.
Чи відчую я полегшення, звільнившись від тіла? Навряд чи. Здавалося, що тепер воно стало частиною мене.
Нас вистачило хіба на пару годин. Навіть Мелані зі своєю надзвичайною силою волі не змогла випросити у свого згасаючого тіла більше. Очі ледве бачили. Легені вже не вбирали кисню з повітря, яке ми втягували і відхаркували. Нестерпний біль зривав з вуст хрипкі стогони.
«Тобі ще ніколи не було так погано», — зробила я немічну спробу її піддражнити, плентаючись до висохлого дерева, що на кілька дюймів здіймалося над приземистим чагарником. Від нього падала вузенька смужка тіні, до якої ми хотіли дістатися перш, ніж упасти.
«Правда, — погодилася вона. — Так погано — ніколи».
Ми добрели до своєї мети. Щойно мертве дерево накинуло на нас павутинку своєї тіні, ноги підкосилися. Ми впали долілиць на землю, навіть не воліючи перевертатися горізнач. Тільки голову набік повернули, щоб отримати доступ до палючого повітря. Ми втупилися в землю в дюймах від власного носа і слухали своє конвульсивне дихання.
Минув час — багато чи мало, ми не знали, — й очі заплющилися. Зсередини повіки були ясними й червоними. Ми більше не відчували тонкої павутинки затінку — мабуть, на той час вона вже перемістилася.
«Ще довго?» — запитала я.
«Не знаю. Я ж ніколи не помирала».
«Година? Більше?»
«Мені відомо стільки ж, як і тобі».
«Де койот, коли він справді потрібен?»
«Можливо, нам пощастить… уже не відчути його пазурів чи…» — її думка повільно обірвалася.
То була наша остання розмова. Було важко зосередитися на словах. Біль перевершив наші сподівання. Усі м’язи тіла ошаленіли, стискаючись у спазмах і судомах і опираючись смерті.
Ми не боролися. Ми віддалися долі й чекали: думки стікали по краплині, а спогади змішалися в суцільну однорідну масу. Поки ще свідомість не затьмарилася, ми подумки бурмотіли собі колискову. Ту саму колискову, яку ми співали Джеймі, коли земля була надто твердою, чи повітря занадто холодним, чи страх занадто великим, аби заснути. Ми відчували, як голова Джеймі притискається до виїмки трохи нижче плеча, а рука пригортає його за спину. А потім здалося, що це наша голова притискається до чийогось ширшого плеча і чиясь інша пісня заколисує нас.
Повіки стали чорними, але то була не смерть. Опустилася ніч, і нам стало сумно. Без пекельної спеки дня ми, мабуть, помиратимемо довше.
Якусь нескінченну мить було темно і тихо. Потім почувся звук.
Він ледве проник у свідомість. Може, примарилося? Може, то був койот, якого ми так чекали? Хтозна. Ми загубили хід думок і забули про звук.
Потім нас щось струснуло, смикнуло за занімілі руки. Не було сили благати собі швидкого кінця, проте ми все-таки на нього сподівалися. Зараз у тіло упнуться гострі ікла… Натомість нас почали штовхати, і ми відчули, як перевернулися горілиць.
На обличчя щось полилось — вологе, холодне і нереальне. Воно стікало на очі, змиваючи з них пісок. Повіки затріпотіли, зморгуючи краплі.
Та нам було байдуже до піску в очах. Підборіддя потягнулося догори у відчайдушному пошукові, рот слабко розтулявся і стулявся, наче у пташеняти, яке щойно вилупилося з яйця.
Вчулося зітхання.
А потім у рот полилася вода — ми жадібно її ковтали, захлинаючись. Коли ж закашлялися, вода зникла, і руки потягнулися по неї. Важкий ляпас по спині — і кашель минає. Ми знову здатні дихати. А руки хапають повітря, шукаючи воду.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Господиня», після закриття браузера.