Читати книгу - "Ідуть роботарі"

зайти до мене непомітно. Це з заднього ходу, знаєте, з двору.

Тім, перезирнувшись з Бобом, сховав ключ у кишеню:

— Гаразд. Спробуємо. Але сказати напевно нічого не можна, бо все залежатиме від обставин…

Раптом Боб Леслі прислухався. По тому, зробивши товаришам знак мовчати, обережно відчинив двері і вийшов з каплички. Тім насторожився.

— Щось трапилося. Чуєте? — прошепотів він Мадлені, схилившись до її вуха.

М’які кучері Мадлениного волосся приємно лоскотали йому губи.

Здавалося, що в напрямі до каплички повільно летів якийсь великий птах, що ввесь час жалісно стогнав. Але він летів не прямо, а, здавалося, ніби заплутаною спіраллю, бо його стогін лунав то праворуч, то ліворуч. Тім уважно прислухався.

— Хто це? — спитала Мадлена.

— Важкенько сказати. Я знаю, що так добре вміє кричати лише Майк Тізман. Але він заарештований…

До каплички вскочив схвильований Боб Леслі:

— Звідки він узявся, той Майк Тізман? Це ж він!

— Ти не помиляєшся, Боб? Адже Майк заарештований, він сидить у в’язниці.

— Ти хочеш сказати, Тім, чи я можу забути його манеру кричати? Кинь, бо я знаю цей умовний крик ось уже десять років.

Сказавши це, Боб Леслі знов вийшов за двері й неголосно, але виразно відповів таким самим криком. Через півхвилини до каплички зазирнув Майк Тізман власного персоною. Обличчя його було схвильоване, але він радісно сміявся:

— Здорові були, друзі! Ледве знайшов вас. Аж утомився. Ач, куди заховалися, сам чорт не знайде!.. — І він закашлявся.

Бобові й Тімові довелося перечекати, поки він заспокоївся. Тоді обидва разом нетерпляче запитали:

— Та звідки ти взявся? Розповідай!..

— Сидів у в’язниці. Мене допитували, загрожували… навіть пробували підкупити.

— Що?

— Так. Аж два агенти один за одним пропонували мені невеличкий подарунок у вигляді справжніх золотих монет або чека, щоб я пішов на волю та зв’язався з професіональною організацією, почавши агітувати за припинення страйку. Дурні! Звісно, я відповів, як треба. І все ж таки не розумію, з якої причини сьогодні ввечері вони випустили мене.

— Як випустили?

— Отак випустили. Просто прийшов доглядач, наказав зібрати речі і йти. Вивів за двері, за ворота в’язниці і сказав: «Можете йти, ви вільні». І все. Я й сам дуже дивувався.

Боб хитнув головою:

— Дуже дивна справа… Ти, між іншим, певний, що за тобою ніхто не стежив? Чи не слідкував хтось за тобою?

— Такого не помітив. А втім, після задушливого повітря у в’язниці, мене на вулиці взяв такий кашель, що я й світу не бачив.

Боб ще раз похитав головою:

— Не знаю, чи варто тобі було йти сюди.

Він знов озирнувся на вікно з відкритими ґратами — «заласний вихід», як він назвав його. І в ту ж мить насторожився: його чуйне вухо почуло якесь шарудіння. Ще через секунду він хутким рухом погасив ліхтарик і прошепотів:

— Ходу, товариші! За мною!

Немов миша, він зник у вікні. Тім схопив за руку Мадлену:

— Лізьте!

Але двері вже розчинилися. Яскраве світло електричного ліхтаря залляло капличку. Сухий голос вигукнув:

— Руки вгору!

Майк Тізман, як куля, метнувся до дверей. Пролунав сухий постріл. Але Майк виконав своє. Всією вагою свого тіла він впав на людину, що тримала ліхтар. Та випустила ліхтар — і він, упавши додолу, розбився. Чорна темрява знов поглинула все в капличці. Мадлена ледве чутно сказала:

— Тікайте, Тім! Скоріше!

Тім прослизнув у вікно. Ще один запалений ліхтар встиг освітити лише його ноги. Пролунав ще постріл, але було вже пізно. Тім зник, як перед тим зник Боб Леслі.

Майк лежав на підлозі і стогнав. З-під нього немов повзла і поширювалася велика чорна блискуча пляма, що змочувала камінну підлогу і одяг Майка.

Дужий штурмовик із свастикою на рукаві підійшов, тримаючи револьвер, до Мадлени, що стояла, нахиливши голову. Він скерував на неї ліхтар. Світло ліхтаря падало їй на капелюх і пальто, залишаючи ноги в темряві.

— Прошу припинити боротьбу, містер Кроунті, — сказав застережливо штурмовик, виразно підморгуючи Мадлені на свій револьвер. — Інакше мені доведеться вжити зброю, хоч би як це було неприємно. Ідіть за мною.

Мадлена мовчки попростувала до дверей. Вона зрозуміла, що штурмовик помилився і прийняв її в темряві за Тіма. Його збили з пантелику Тімове пальто та капелюх, одягнені Мадленою.

«Хай заарештовують, — подумала Мадлена, — вони зі мною нічого не зроблять. А Тім і Боб устигнуть врятуватися».

Услід за нею два штурмовики-фашисти тягли пораненого Майка Тізмана, що не переставав стогнати. Ще цілий загін штурмовиків чекав біля каплички.

— А ті втекли? — спитав штурмовик, що супроводив Мадлену.

Це, очевидно, був старший.

— Втекли… Адже ніхто не знав, що в задній стіні є те вікно, — похмуро відповів хтось.

Мадлена радісно зітхнула: значить, усе гаразд.

Її вели просто до виходу з цвинтаря.

Біля воріт стояли два автомобілі. До одного з них штурмовики внесли пораненого Майка Тізмана, до другого підвели Мадлену. Ввічливий, сухуватий голос з автомобіля промовив:

— Сідайте, прошу вас, містер Кроунті. Дорогою ми ще встигнем поговорити не офіціально… перед тим, як ви відповідатимете на офіціальному допиті.

Мадлена мовчки увійшла в автомобіль і сіла, схиливши голову.

Людина, що сиділа в автомобілі, повернула вимикач. В автомобілі відразу стало світло. Чоловік у формі оглянув Мадлену і аж підскочив від несподіванки: він помітив під пальтом стрункі жіночі ноги в черевичках та тонких панчохах.

Кілька секунд в автомобілі тривала напружена мовчанка. Підвівши голову, Мадлена сміливо дивилася в обличчя командира штурмовиків, який люто розглядав її. Тепер уже Мадлені не було чого втрачати, все одно її