Читати книгу - "Сам собі бог"

це дуже не подобалося. Він не міг зрозуміти того, що хоча я і був людиною віруючою, мене не задовольняло багато речей, про які йшлося у святих писаннях. Батько не знав, в кого я такий вродився і приписував мої вагання негативному впливу Петруся та його родини. Але я пам’ятаю, як декілька років тому, коли ще був живий мій дід Панас, він весь час повторював мені: «Пилипе, ти повинен збагнути і записати у голові одну річ, до якої я йшов все життя. Ось вона: Бог є. Але його немає у церкві! Він є в нас.» Я пам’ятаю, що тоді я розумів його дуже добре. Мій дід багато мені передав, але найголовніше — він посіяв у мене зерна сумніву і велике бажання до волі, до звільнення від будь-яких забобонів. Я не бачив цього у вченні, яке мені нав’язував батько. Тому я і сидів зараз у затишному кутку Петрусевої хатини і слухав дядька Федора.

— А ось скажи мені, Пилипе, — раптом той звернувся до мене. — Чому ваш Бог дозволяє таку несправедливість на Землі? Ми, робітничий клас, працюємо день і ніч, але все одно ми — бідні, а наші хазяї багатіють. Невже той, хто не народився у багатій родині, примушений все життя голодувати? Ми ж такі люди, як і вони…

Я ж злякався цього запитання. Я знав, що дядько Федір підозрювався у стосунках із страйкарями і його декілька разів навіть забирали жандарми. Одного разу Петрусь прибіг до мене додому і з заплаканими очима розповів про те, що його батька забрали люди у формі і повели невідомо куди. Тоді мій тато сказав: «Так вам і треба, ледацюги!». Я його тоді ледь не побив. Петрусь, обурений, пішов від нас, а я змушений був терпіти побої ремінцем і ніч читати Біблію.

— Дядьку Федоре, Бог мабуть не знає про це, — обережно відповів я.

— Як це не знає!?

— А ось так, не знає. Його мабуть обдурюють його слуги. Один з його янголів навіть зрадив йому! Невже ви цього не знаєте?

— Звідки нам це знати, — дядько усміхнувся у вуса. — Ми в бурсах не навчалися. Ми знаємо тільки те, що бачимо на свої власні очі. А вони бачать сумне.

— А що ви думаєте про те? — запитав я.

— Ми думаємо так: Бога як такого немає! А навіть якщо Він і є, то такий же кат, як і наші хазяї та їх прислужники — такі, як твій батько.

— Схаменись, Федоре! — злякалась його дружина, тітка Ганна. — Зовсім злякаєш хлопця.

— Мо’, Ганно, ти боїшся, що він нас зрадить. Побіжить, розповість все батькові і мене завтра заберуть жандарми, але тепер вже назавжди? — засміявся дядько Федір.

— Та що ти таке кажеш! Схаменися!

В кімнаті настала тиша. Тітка Ганна пішла на кухню, а її чоловік задимів цигаркою. Ми з Петрусем почали переглядати малюнки у великій книжці, яку вчора звідкись приніс його батько.

Раптом постукали у двері. Я здригнувся. Невже батько? Та ні… В кімнату ввійшов високий чоловік і привітався з Петрусевим батьком.

— А, здоров, босяки! — звернувся прибулець до нас, — Як справи, Петре?

— Як завжди, Миколо Івановичу, живемо!

— Живете!? Це добре, — засміявся той, і вони з дядьком Федором почали тихо розмовляти.

Ввійшла тітка Ганна, і привіталася з гостем.

— Мо’, тобі пора додому, Пилипе? — звернулася вона до мене. — Батьки, напевно, хвилюються.

— Так, я вже піду. Дякую вам за все, — я піднявся і попрощався з чоловіками.

Петро вийшов зі мною.

На вулиці вже було темно. Я боявся повертатися додому, бо знав, що там на мене чекають великі неприємності. Петро мабуть відчував мій настрій, бо всміхнувся, штовхнув мене в бік і запитав:

— Що, боїшся?

Я тільки хитнув головою у відповідь.

— Не бійся! Скоро все зміниться.

— Що ти маєш на увазі.

— Життя зміниться. Так батько каже. Всі заводи будуть належати робітникам. Земля — селянам. Ми всі будемо навчатися у школах, а потім тому, що ми хочемо робити в житті. Ти що не чув? Царя вже скинуто…

— Це що, апокаліпсис? — серйозно запитав я.

— Що таке апокаліпсис?

— Кінець світу.

— Який кінець світу! Це буде початок нового життя, — відповів Петро і мені здалося, що він обурився. — Ви там геть подуріли зі своїми «божими» законами!

Після невеличкої паузи я відповів:

— Не ображайся на мене. Я ж теж багато чого не розумію у такому житті, яке в нас. Я у всьому згоден з твоїм батьком… майже у всьому. Я теж хочу, щоб все було справедливо. Я теж хочу навчатися, любити і жити, а не бути попом!

Я схаменувся і нібито прокинувся. Щось трапилося! Щось вивело мене зі стану розслаблення.

Так. Дзвонили у двері. Я встав з крісла і подивився у «очник». Ігор! Нарешті. Я відкрив двері, і мій товариш прямо ввалився у квартиру.

— Половина дванадцятої, і я на місці, — задоволено рапортував він. — Кажи, що трапилося?

— Нічого Я тобі не буду розповідати…

— Не зрозумів.

— Почекай. Краще давай сідай ось тут, біля мене і дивись уважніше, — я пересунув ще одне крісло з кімнати до дзеркала.

— Знову не зрозумів. Куди дивитися?

— В дзеркало.

— Ти що, збожеволів?

— Можливо, але все ж таки сідай. Мені цікаво, що ти побачиш тоді, коли… Ну взагалі, чи побачиш ти щось на протязі, ну скажемо, хвилин десяти.

— Це я тут з тобою повинен сидіти і тупо дивитися в дзеркало майже чверть години! І це тоді, коли я б вже спав!?

— Ну зроби мені ласку. Тільки чверть години Якщо за цей час нічого не трапиться, ти зразу ж лягаєш спати на моєму дивані. Згода?