Читати книгу - "Пригоди двієчника"

134
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 40 41 42 ... 46
Перейти на сторінку:
Мирабіддин-ходжу. Сидить і плаче. Тітонька спитала, чого він плаче, а той ще дужче реве. Пожаліла його тітонька, взяла на руки. Він був легенький, як пташка. Посадила хлопчика на плечі й пішла додому. А хлопчик, що не крок, важчав і важчав, далі несила вже було його нести.

«Злізай, синку, пройди трохи пішки», — сказала тітонька, глянула через плече, а там замість хлопчика — мішок. І в тому мішку кізяки!

— Це не інакше, як витівки дива. Ось тому я хочу відлупцювати його сьогодні.

— Що? — вирячив очі Закір.

— Хочу відлупцювати, — сказав я ще раз. — Можеш піти зі мною. Доведеш, що й ти не боягуз.

— А я… вночі… книжку хотів почитати… — промимрив Закір приголомшено.

Я наперед знав, що він так легко не погодиться піти зі мною.

— Як хочеш, — знизав я плечима, — мені здавалося, що такий хоробрий і сильний хлопець, як ти, не відмовиться полічити диву ребра. Подивись на свої м'язи — ти ними п'ятьох дивів у баранячий ріг скрутиш!

Закір вдоволено подивився на свої м'язи.

— Я можу взяти й Арифа, — сказав я. — Він, звичайно, слабіший за тебе, але, чого не буває, теж, може, прославиться…

— Отже, ти хочеш, щоб я полічив диву ребра? — спитав Закір, випинаючи груди.

— Та чого? Я й сам упораюся. А ти будеш ніби за суддю. Ну, ще, може, я схочу пити, то водички подаси…

— Згода! — Закір по-богатирськи розставив ноги і щосили ляснув рукою по моїй долоні. Та згодом знову засумнівався — А що як див виявиться дужчим від нас? Візьме й занесе на небо…

— Не бійся, не занесе. Але на всякий випадок захопи з собою мотузку. Я прив'яжу тебе до дерева.

— Гаразд, — охоче погодився Закір.

Потім він збігав додому, відпросився у матері на цілу ніч: сказав, що піде до Арифа російську мову вчити.

Що вдієш, довелося збрехати. А то б його не пустили. Та ще зі мною! Та ще на бійку з якимись дивами. Але Закір — молодець і на ніч відпросився, і дещо з собою виніс: мотузку, довгого, як шабля, кухонного ножа, сучкувату кизилову палицю і харчу — дві перепічки, огірків та помідорів. Це в нього взагалі добряче вийшло.

Ножа я лишив Закірові («Якщо див тебе зачепить, рубай йому голову!»), а сам узяв палицю.

Коли ми дісталися до ковбані, почало смеркати. Ми обладнали місце під кривим деревом джиди («Сюди ти мене прив'яжеш, друже…»), зробили з трави лежанку і зачаїлися в засідці. Праворуч нас прикривали великі, порослі мохом валуни, ліворуч — ковбаня, а попереду — місток через річку. Хто б тут не пройшов, ми б усіх побачили.

— Я прив'яжу тебе до дерева трохи пізніше, — пообіцяв я Закіру.

Він нічого не відповів, навіть не обернувся на мій голос. Очі його тужно дивилися на кишлак, що сяяв безліччю яскравих вогників. З вітром долинало до нас мекання овець, мукання корів, брязкіт відер, жіночі голоси.

Незабаром усе стихло, просто над нами став повний місяць, освітивши моріжок і кущі. Шум ріки стало чути дужче. Щось ухнуло в кущах і вмовкло.

— Якщо ти комусь розкажеш про те, що тут побачиш… — почав я з погрозою в голосі, не зводячи очей з мосту, — тоді знай…

Коли з кимось розмовляєш, страх відступає. Тож мені хотілось чути голос друга. Та замість відповіді я почув хропіння. Мій друг, товариш і помічник За-кір спав супокійним богатирським сном. Першої миті я хотів луснути його по маківці, але потім стало шкода Закіра. «Хай поспить, — вирішив я. — Важливо те, що він пішов зі мною. Боявся, а пішов. Може, не хотів, щоб я сам наражався на небезпеку, а може, й справді сподівався позмагатися з дивом».

Я подумав-подумав і надів чарівну шапочку.

— Ти чого тремтиш, Хашимджане? — спитала вона.

— П-промерз…

— Боїшся?

— П-правду кажучи, шапочко моя, трошки боюся…

— Не бійся. Боягузливі ніколи не досягають мети, Хашимджане. Пам'ятай про це.

Я стис палицю в руках і крадькома пішов до містка. Вітер шурхотів прибережними очеретами, вода тихо жебоніла в річці, місяць спокійно висів над головою. Довкола ані душі.

З півгодини посидів в заростях і вернувся до Закіра. Він скинув з себе куртку, розпростав руки і тоненько свистів носом. Я поправив йому голову, щоб — не дай боже! — не злякав мого «дива» своїм хропінням, і приліг поруч. Наближалась, мабуть, північ, бо змагав сон. Може, я й заснув би, коли б раптом не почув обережних кроків. Іде! Я схопився на ноги, міцно стискаючи в руках палицю. Тримайся, Хашимджане! Пора помститися за твою сестру Донохон, за бідного хлопця в картатій сорочці і за все, за все!

Я вийшов назустріч тіні, яка несла в руці щось важке, і крикнув охриплим від хвилювання голосом:

— Стій! Хто йде?

«Див» зупинився, злякано озирнувся довкола і, нікого не побачивши, дуже здивувався:

— Хто там?..

Так і є, я не помилився — це був мулла Янгок. Його голос я впізнав одразу.

Поборовши збентеженість, Янгок рушив далі.

— Кому я сказав «стій»?! — я вибіг до містка і заступив «диву» дорогу.

Він зупинився кроків за десять від мене.

— А хто це сказав? — вирішив схитрувати Янгок. Або ж думав, що йому вчулося: адже він нікого перед собою не бачив.

— Я сказав! Людина. — Тепер мені було не страшно. Єдине, що турбувало мене, — це мій голос. Якщо Янгок його впізнає, все може луснути.

— А чому тоді тебе не видно? — допитувався Янгок.

1 ... 40 41 42 ... 46
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пригоди двієчника», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пригоди двієчника"