Читати книгу - "Жак Відважний з Сент-Антуанського передмістя"

віддати мою залу представникам народу. Але якщо ви приймете мою умову.

— Будь-яку. Кажіть!

— Моя умова: ні слова про гроші! Представникам народу я можу віддати своє приміщення тільки безплатно.

Так один з тих, хто посідав зовсім непомітне становище в суспільстві, але належав до могутнього зараз третього стану, дав прихисток представникам народу, яких Людовік XVI прогнав з їхніх депутатських місць.

Схвильований депутат зняв свій чорний берет і низько вклонився господареві.

— Від імені народних представників приношу подяку справжньому громадянинові Франції!

І почалося засідання. Напівтемна зала ледве вмістила шістсот чоловік. Стіни зали були чорні, без жодної прикраси, щоб легше можна було стежити за польотом шкіряних м'ячів і лічити очки. У кравця, що жив поруч, позичили дерев'яного нефарбованого стола, та стільців не було. Ось за яких умов відбулися ці урочисті збори, що стали історичними. За столом зайняв місце, теж стоячи, голова Байї. Навколо нього з'юрмилися делегати. Хтось роздобув крісло й запропонував його Байї, але той категорично відмовився: він не бажав сидіти, коли всі депутати змушені були стояти.

У залі панував бездоганний порядок: оратори виступали один за одним. Вони наполегливо повторювали, що мають намір обговорювати не лише фінансові питання, як того вимагав король, а й загальне становище справ у Франції. Вони хотіли обмежити владу короля, управляти разом з ним.

Слово «конституція» почало дедалі частіше зустрічатися в промовах депутатів. Здавалося, проголошувані тут слова підточують підвалини трону, на якому, як і раніше, безтурботно сидить король; він ще не розуміє чи не хоче зрозуміти, як важливо для Франції те, що відбувається в цьому непримітному на вигляд приміщенні.

Цілий день тривали дебати, а під кінець засідання виступив Робесп'єр, на той час мало кому відомий адвокат. Від імені депутатів департаменту Артуа, який він представляв, Робесп'єр запропонував текст присяги. Делегати одностайно схвалили текст, і ця присяга увійшла в історію під назвою «клятви в залі для гри в м'яч».

«Нам не потрібні ні пишна зала, ні урочиста обстановка; де б там не збиралися надалі депутати даної асамблеї, це завжди будуть засідання Національних зборів.

Депутати складають урочисту клятву, що не перестануть збиратися доти, поки не буде твердо встановлена конституція».

23 червня король скликав представників усіх трьох станів на урочисте засідання. Воно засвідчило, що абсолютної монархії уже не існує. Король був змушений дарувати свободу друку й погодитися з тим, що віднині податки визначатимуть Національні збори.

А тільки-но король залишив засідання, депутати третього стану, до яких приєдналося нижче духівництво, негайно ухвалили постанову про те, що особа обранців народу недоторканна. Всякого, хто замахнувся на делегата, хто б він не був, буде оголошено зрадником нації і звинувачено в тяжкому державному злочині.

Людовік XVI вважав, що поступки, на які йому довелося згодитися, залишаться порожніми обіцянками. І з легким серцем він вирушив у Марні на полювання — розвагу, яку він любив над усе.

Але гнів Марії-Антуанетти був безмежний. Народ «осмілився» вимагати Конституцію, він заміряється на те, щоб знищити податки! Вона вважала недозволеною слабкістю короля, що він не наважується розігнати Генеральні штати.

— Люди, що належать до цього горезвісного третього стану, про який зараз тільки й мови, подібні псам на полюванні: їх можна зупинити тільки ударами канчука. Та й то, коли бити їх просто по морді! Військо! Військо! Ось що необхідно, аби їх уговкати!..

Коли ж один з вельмож насмілився зауважити, що народ в Парижі збуджений, бо голодний, бо нема хліба, Марія-Антуанетта перепитала:

— Голодні? У них нема хліба? Ну то хай їдять каміння — хіба його мало на паризьких бруківках!

І разом зі своїм оточенням королева гарячково заходилася складати список, до якого кожен заносив імена людей, що здавалися йому небезпечними для трону. До списків потрапили найрізноманітніші особи, починаючи з тих, хто й справді подумував про те, щоб скинути короля й королеву, і кінчаючи поміркованими депутатами, які мріяли бачити Людовіка XVI на чолі конституційного правління. Усі вони мали бути немилосердно знищені. А ще за кілька днів Марія-Антуанетта викликала до себе барона де Бретейля.

— Ви знаєте, навіщо я запросила вас? — запитала королева.

— Знаю.

— Треба вживати рішучих заходів.

— Проти черні я не знаю інших.

— Можливо, доведеться знищити половину заколотників. А якщо виникне необхідність — спалити Париж!

— Ми його спалимо.

— У такому випадку, — закінчила розмову королева, супроводжуючи свої слова чарівною усмішкою, — я бачу, що у вашій особі провидіння посилає нам саме ту людину, яка сприятиме зміцненню монархії у Франції!

І з того дня до Парижа почали спішно підтягати війська.

Розділ двадцять перший
ПОМСТА ПРИЙДЕ РАНО ЧИ ПІЗНО

Пан Біанкур був дуже схвильований. Так, в усякому разі, здалося його лакеєві Люку. Зайшовши до свого кабінету, Біанкур нетерпляче почав стягати рукавички, які забув зняти в передпокої, бо дуже поспішав. Високий комір з пишним, накрохмаленим жабо здавлював йому шию: довелося розстебнути верхній ґудзик. По тому він важко опустився в глибоке крісло, що стояло між бюро й книжковою шафою.

Люк мав рацію. У господаря були причини для хвилювання, і неабиякі. «Коло замикається». Ці слова непомітно для самого себе Біанкур вимовив уголос. Справді-бо, сталося неймовірне: те, що Біанкур вважав похованим навіки й забутим назавжди, раптом спливло на поверхню. Скільки таємних справ учинив він за своє життя, і всі зберігалися в таємниці! І це тому, що в найкритичніші хвилини Робер залишався спокійний і незворушний. І не дивно! Багато років Біанкур почував себе у цілковитій безпеці за спиною всевладної людини — міністра Ламуаньйона і його наближеного Лєже. Все миналося Біанкуру: темні махінації, вписування особистих ворогів у королівські накази про арешти, незаконні операції по продажу зерна, хліба та м'яса, таємні угоди з постачальниками королівського двору… Та ось похитнувся вплив Ламуаньйона. Йому довелося піти у відставку, на якийсь час зникнути